Але перед тим, як їх покинути, засмучений Бартоло, у той час помічник лікаря, розігрів свій шпатель і наклав тавро на потилицю сина, щоб впізнати його, якщо доля коли-небудь зведе їх. Мати й син протягом шести років стійко виносили незгоди, а потім якийсь нащадок Луки Горика, циганський ватажок, що кочував зі своїм табором Андалузією і якого мати Фігаро попросила розповісти про долю її сина, вкрав у неї дитину, залишивши натомість записку з наступним пророкуванням:
Кров матері своєї пролив він безсердечно, Злощасного батька він згодом убив, Поранив сам себе своїм вістрям І враз законним став і щасливим безмірно!
Змінивши, сам того не підозрюючи, своє суспільне становище, нещасний юнак, мимоволі, змінив і своє ім'я. У зрілий вік він вступив під ім'ям Фігаро; він не загинув. Його мати — це та сама Марселіна, яка вже встигла зістаритися і зараз веде господарку у лікаря. Втративши сина, вона знайшла собі розраду у цьому жахливому пророцтві. І ось зараз воно збувається.
Пустивши Марселіні кров з ноги, як це можна побачити у моїй п'єсі, або, точніше, як це в ній побачити не можна, Фігаро, тим самим справджує перший вірш:
Кров матері своєї пролив він безсердечно.
Коли, після закриття завіси, він, не розуміючи, що робить, б'є лікаря, він, таким чином, підтверджує правильність другої частини пророцтва:
Злощасного батька він згодом убив.
Потім настає найзворушлива мить: лікар, стара та Фігаро впізнають один одного: "Це ви! Це він! Це ти! Це я!" Яка ефектна сцена! Втім син, у розпачі від своєї простодушної гарячковості та запальності, заливається сльозами і, відповідно до третього вірша, хапається за бритву:
Але поранив сам себе своїм він вістрям.
Яка картина! Не підлягає сумніву, що якби я не пояснив, чи Фігаро збирається перерізати собі горло, чи лише тільки поголитися, у п'єси вийшла б неймовірно сильна кінцівка. На закінчення лікар одружується зі старою, і Фігаро, відповідно до останнього пророцтва,
...стає законним та щасливим.
Яка розв'язка! Для цього я мусив би написати шосту дію. Та яку шосту дію! Ще ніколи трагедія у французькому театрі... Але годі! Повернімося до п'єси у тому вигляді, в якому її зіграли та піддали критиці. Оскільки мені докоряють за те, що я зробив, то не розхвалюватимемо зараз те, що я міг би зробити.
"У п'єсі неправдоподібний сам розвиток подій", — зауважує все той же газетяр, що з дозволу та схвалення влаштувався у Буйоні.
Неправдоподібний? Що ж, коли нам нічого робити, з задоволенням розберемося й у цьому. Його вельможність граф Альмавіва, чиїм близьким другом я маю честь бути вже довгий час, являє собою молодого вельможу, вірніше, він колись був таким, бо вік та значні посади перетворили його, як і мене, у людину доволі статечну. Отже, його вельможність був молодим іспанським ґрандом. Пристрасним та палким, як і всі закохані іспанці, — адже іспанці зовсім не такі холодні, як ми звикли думати. Вони лише ледачі.
У Мадриді він мигцем побачив якусь чарівну особу; незабаром після цього опікун відвіз її назад на батьківщину, а він тайкома поїхав за нею. Цілий тиждень прогулювався він під її вікнами у Севільї, намагаючись звернути на себе її увагу. Як ось одного ранку щасливий випадок привів туди цирульника Фігаро.
— Ах, випадок! — скаже мій критик. — А якби випадок не привів у той же день на те ж місце цирульника, що сталося б з п'єсою?
— Вона б почалась у якийсь інший час, брате мій.
— Це неможливо, у п'єсі чітко сказано, що опікун мав одружитися з вихованкою наступного дня.
— Тоді не було б і всієї п'єси, або якби і була, то це була б вже інша п'єса. Хіба подія стає неправдоподібною тільки тому, що вона могла відбутися інакше? Та ні, ви чіпляєтеся. Кардинал де Ретц розповідає: "Колись мені була потрібна одна людина. Насправді, моє бажання було нездійсненним: я хотів, щоб це був онук Генріха Великого, щоб в нього було довге біляве волосся, щоб він був вродливим, гарно складений, щоб він був зірвиголова, щоб він вмів користуватися мовою ринку і любив б ринки... І ось випадок зводить мене в Парижі з паном де Босфором, який втік із королівської в'язниці. Він виявився саме такою людиною, яка була мені потрібна". Так ось, хто, читаючи цю розповідь, заперечуватиме коад'ютору: "Ах, випадок! А якби ви не зустріли пана де Босфора? А якби те, а якби це?"
Отже, випадок привів туди ж цирульника Фігаро, базіку, який дряпає свої вірші, відважного співака, невтомного гітариста, колишнього графського камердинера. Мешкаючи в Севільї, він з успіхом голив бороди, складав романси і влаштовував шлюби, з однаковою майстерністю володів і ланцетом хірурга, й аптекарським товкачиком, являв собою грозу для чоловіків та мазунчика для жінок, — тобто, він виявився саме такою людиною, яка нам була потрібна. А оскільки те, що зазвичай зветься пристрастю, є не що інше як бажання при прагненні до чогось запалитися від перешкод, то юний шанувальник, який зустрів би цю красуню в світському колі, мабуть, відчув лише миттєве захоплення, але закохався б саме у неї тому, що її тримають запертою, закохався б настільки, що був би готовий зробити все можливе і неможливе, аби тільки одружитися з нею.
Втім, шановний пане, розповідати вам у подробицях зміст моєї п'єси означало б виявити недовіру до вашої догадливості, означало б припустити, що ви не зумієте відразу впіймати задум автора, і в трохи заплутаному лабіринті втратите нитку інтриги. Будучи не настільки проникливим, як буйонська газета, яка з дозволу та схвалення невірно уявляє собі весь хід п'єси, ви, попри все, побачите, що "всі зусилля коханця спрямовані" не на те, щоб "просто передати листа": лист — це лише незначна подробиця у розвитку інтриги, а, звичайно, на те, щоб проникнути у фортецю, яку захищають пильність та недовірливість; головне ж — на те, щоб обдурити людину, яка весь час розгадує хитрощі супротивника і змушує його досить спритно викручуватися під загрозою з перших же кроків бути вибитим із сідла. А коли ви побачите, що вся привабливість моєї розв'язки полягає в тому, що опікун замкнув двері, а ключ віддав Базилю, щоб тільки він та нотаріус могли увійти та укласти його шлюбну угоду, то вас, звісно, здивує, що такий справедливий критик чи то навмисне зловживає терпінням читача, чи то, щиро помиляючись, пише, та ще й в Буйоні, такі речі: "Графу чомусь довелося разом з Фігаро улізти на балкон по драбині, хоча двері були ще не замкнені".