А біля башти, стьобаючи нагайкою і небо, і поле, і табір, Збігнєв Лсельський наче підпалений допитувався в У Пу:
— Арабська принцеса! Л, діду, купив її у Стамбулі разом з її китайською охороною — з вами! Де вона може бути — моя арабська принцеса Хабіджа?
У Пу мовчав. Печально і винувато його наче прорізані осокою очі кліпали на Лсельського.
Та як тільки У Пу почув ім'я своєї володарки, тонесенько схлипнув, забув про гетьмана-царя-імператора Наливайка і припав до чобіт свого давнього пана — Лсельського. Та Лсельський підхопив старого з колін і, ще лютіше б'ючи нагайкою поле, і ліс, і ріку, і табір, запаленівся до безтяму:
— Нема в мене Хабіджі! У мене її забрав сотник Жбур! Сотник наливайківського війська Петро Жбур, як назвався він тоді над Дністром у нас на вечері! Ви, діду У Пу, сотника Жбура знаєте?
У Пу змокрів і закивав волосинами.
— То Хабіджа, Хабіджа — вона з ним? З ним вона, я питаю тебе, чи ні?
— Слава... — заплакав У Пу.
— Старий нетямущий пеньок! — І Збігнєв Лсельський обернув своє спаленіле обличчя до Збаражського і Струса.
Збаражський підійшов до Лсельського і взяв його під лікоть:
— Пане посланнику, я вас прошу до себе в намет з приємністю відпочити. А вранці, я запевняю вас, ви з нашим військом вже будете — як переможець — у стані схизматів, і коли ваша принцеса там, то після такої розлуки вона з невимовною насолодою впаде у ваші обійми! Прошу вас до мого намету: є вино і курятина.
— Дякую, воєводо. Я не голодний. Я лише ляжу біля дверей, щоб мені було легше дихати, — і Збігнєв Лсельський почав скидати свій синій кунтуш.
Жолкевський знову приліг на холодний, ніби припорошений снігом, ліжник і важко приплющив очі — за наметом, у розкорчованім ядрами Брацлаві заспівали перші півні.
"Треба мені хоч трохи заснути, бо скоро день і за годину-дві підійматиму військо..."
Півні не вгавали. За відкинутим запиналом намету, тільки тепер навскоси, бив божевільний місяць. Він розсвітився так, що білим світлом своїм вибілив півнячі голоси, і вони горіли у чорному Брацлаві, як білі вогні.
Жолкевський встав із ліжника, щоб опустити запинало намету, бо відчував, що від такого місяця він не засне навіть на годину. Жолкевський вже й потягнувся до запинала рукою, коли помітив, як з намету Збаражського, облитий місячним полум'ям, з чобітьми у руках, босий, вийшов посланник Яна Замойського Збігнєв Ясельський. Його фіолетово-біле обличчя було не мертвим, та разом з тим і не живим. Підняті над головою з чобітьми трохи зігнуті руки нагадували в Ясельському самотнього птаха, що вирішив серед ночі до когось летіти і зараз, цієї миті, злетить. Варто було йому ступити один лише крок і відштовхнутися від стіни. І він це зробив: ступив один крок і там, де фортечна стіна кінчалася та починалося чорне провалля, заніс над провалищем ногу, аби другою ногою від стіни відштовхнутися. Чоботи в його блакитних руках гойднулися... Жолкевський зажмурив очі... З башти пугукнув сич. З лісу, від табору наливайківців, йому відізвався далекий другий, і обоє нараз помовкли. Більше вони не пугукали... Жолкевський розплющив очі: Ясельський стояв на стіні на одній нозі. Друга нога, як і перед тим, була занесена над проваллям. Губи його ворушились, видно, щось шепотіли, а білі очі дивилися прямо перед собою в затоплене місячним сяйвом німотне поле. Від поля Ясельський повернув голову до Жолкевського, і Жолкевський побачив, що той не дивиться, що очі в нього заплющені, а на халявах чобіт, які він так і тримав над головою, пурпуровими розчерками відбивалися падучі зорі. Раптом Ясельський образився, ніби хто його піддивився, підпильну-вав. Його губи і брови скривилися, і він, дивлячись на Жолкевського заплющеними очима, прийняв від провалля ногу і самісіньким краєм стіни, попри курінь патера, пішов від Жолкевського геть. Півні розспівалися голосніше—тепер їхні співи, як спалахи дул бойових рушниць, охопили весь Брацлав. Десь за базаром брембнув верблюд. Десь перед базаром ударив спросоння об землю копитом кінь, сам себе розбудив, злякався і заіржав. Усього цього Ясельський не чув. Піднявши обличчя до місяця, він ішов по стіні. Вартові перед ним розступалися, присідали або лягали. Ні слова, ні пошепту не чулося з їхніх вуст, бо вартові знали, що йде сновида.
"Хабіджа, Хабіджа! — самими губами ледь чутно озивався Ясельський. — Покинула ти мене... Подивися, що зробила зі мною любов! Як спопелила вона мене, що моє серце уже не серце, а купка попелу... Змилуйся наді мною, знайдися..."
Мов місячне світло, примарний Ясельський, ніби на павутинці, спустився по насипу вниз на мощену каменем брац-лавську вуличку і звернув до північних воріт. Високі і темні, залізні ворота були зачинені. Вартові ж під ворітьми помітили: камінною вуличкою з чобітьми в руках над непокритою головою до них прямував босий, блідий сновида. Вартові по-влипали в замкові стіни й поблідли самі. Та хтось із них отямився, щось прогугнявив, і вони, ніби коники із трави, скочили до воріт і нашвидкуруч їх розчинили — відкрили воротами холодне небо і сизе поле. Сновида ж мов зачарований наближався. Дивлячись прямо поперед себе білими заплющеними очима, він ішов і нечутно плакав. Вартові про себе зазначили, що поки він підходив ще освітлений місяцем, то сльози під місяцем на щоках, над БОЛОТЯНИМИ вусами в нього стояли срібні. Та як тільки він опинився в тіні воріт — сльози його почорніли... Не звертаючи на сторожу уваги, ніби її й не було, Ясельський вийшов з воріт і подаленів у заснуле поле. "Хабіджа, — шепотіли його, як біла глина, уста, — скажи мені чи хоч кимось перекажи, де мені тебе шукати. Чи ти не бачиш, який я від горя став?.. Господи, невже я так тяжко перед ким завинив? Молю тебе, Боже, молитимуся довіку, хоч ти не карай мене так, як карає мене любов..."
Жолкевський перехрестився. Він стояв під баштою на стіні біля свого намету і, прикусивши вус, тривожно спостерігав, що воно буде, бо сновида Ясельський ішов через поле просто на табір повстанців. Його босі ноги ступали по затужавілій землі, мов по шнурку.
Тепер Лсельського з боку табору, від возів, помітили на-ливайківські вартові. Тиміш Вихорець спочатку Лсельського і не вгледів, бо в білій сорочці у білому полі під білим місяцем сновида робився невидимим. Та несподівано в нього з-під ніг випурхнув синій Тимошевий вихорець, що, як завжди, ночував поблизу Тимоша, а за цим разом — між Брацлавом і табором під бадилиною в полі. Чи то Лсельський наступив на сонного вихорця, чи вихорець не спав і сам побачив Лсельського, так чи інакше, але він подав Тимошеві знак: синім пломінчиком вихорець здійнявся над полем і побіг-попетляв до табору, до Тимоша. Він до нього присинів, ще раз гойднувся і заховався, скрутився під возом, на якому дрімав полковник Шостак, а біля нього на чатах, очима до Брацлава, стояв на колінах Тиміш. Вартові козаки, що бовваніли вздовж табору за возами і на возах, витягнули на сновиду у поле шиї.