У сизуватій глибочиці під собою на скіфській могилі яструб помітив трьох ховрашків. Він швиденько прочумався, зробив одне коло, друге й опустився на півнеба до степу. Та коли роздивився, то зрозумів, що то здалося йому спросоння: на могилі сіріли не ховрашки, а сиділи на конях троє турків чи козаків. На одному із них червоніла турецька феска, на другому біліла чалма, а руда голова у третього світилася без нічого. З тим, у кого світилася голова без нічого, двоє товаришів, видно, прощалися, бо вони обняли його й розчоломкали, і той самотою з'їхав з могили конем у сторону як до Дніпра, до Запорізької Січі. Ті ж двоє вершників, що лишилися, переїжджали з могили на могилу, зупинялися на кожній і роздивлялися на всі боки — когось у степу шукали чи виглядали.
З півночі з'явилися перші осінні розвідувальні пасльоно-вобокі хмари, їх було дві. Одна, що підпливла до яструба ближче, притрусила сніговою крупою волів і чумаків — чумачки саме верталися з Криму Солоним шляхом додому. Друга хмарина, що темніла від яструба верст за двісті на південь, примочила дощиком необачних буджацьких татар-пастухів — ті пасли овець над морем.
Яструб знав — сьогодні почнеться день великого перельоту дрібного птаства й тому треба скоріше тікати на Січ, аби на Січі переховатися, бо у такі перелітні дні навіть таким великим птахам, як яструби чи орли, ліпше в степу не лишатися — птича дрібнота своїм летовищем зіб'є з повітря кожного, хто трапиться їй на дорозі, змете і повалить, так що тільки задереш ноги і ногами вкриєшся! У такі небезпечні хвилини одні яструби, орли і канюки нишкли в очеретах у плавнях, інші тікали на небо і там, високо в небі, перечікували, поки вщухне та птича буря. Птичі крики та пищання лунали такі, що навіть вовки, підібгавши хвости, затуляли лапами вуха, а тури й олені глухли. Яструб завернув до дніпрової павутинки, коли з чужої під ним ріки, з-під її річкового туману, зарипіли вози. Він насторожився: хто б це міг бути? Пірнати в туман яструбові не хотілося, бо змерз у небі вже й так, летіти ж на Січ, не роздивившись, хто це скрипить, йому, допитливому, не випадало. Тому, освітлений збоку сонцем, він спроквола пішов над туманом, водночас умокаючи в нього дзьоба, аби зволожити зі сну горло та бодай разок к'якнути, бо зранку сьогодні ще ні до кого не говорив.
За рікою туман почав тоншати, він став тонким, мов качине перо, і яструб помітив, як від ріки, запряжена кіньми, зібрана з двох возів та однієї гарби, не поспішаючи, з'явилася валка. Не чумацькі потужні мажі чи кибитки ногаїв, а два розсох-нуті, негодящі для грізного степу турецькі вози та гарба, приторочена реміняччям до заднього воза під халабудою. Обіч валки по стегна у ковилі, з рушницями у притемнілих, тугих руках прошурхували молодиці, дівчата і монашки. На гарбі ласувала динями малеча. На передньому возі, звисаючи ногами з країв, на перських трояндових килимах одна одній розчісували коси жінки. Яструб згадав, що він уже бачив оцих жінок, і він к'якнув до них, як до знайомих. Попереду ж валки на білому гривані, в білому кунтуші, на срібнім сідлі, з позолоченим кінчиком шаблі, фіолетовим у саднах обличчям оглядався на валку теж нібито не чужий. Де його зустрічав — яструб пригадати не міг. Та все-таки десь він вершника бачив, бо пташині очі не лише проймають усе від небозводу до небозводу, від хмари до ховрашкової нірки, а помічене один раз пам'ятають через роки — так сотворив яструба Бог.
І яструб згадав цього вершника: він бачив його в домовині, коли той, непритомний, бився у ній головою на хвилях, спливаючи низом Дніпра. А ще перед тим, пригадував яструб, оцей чорночубий, поставний гетьман, як вигукували його ім'я запорожці, на чолі своїх козаків приїхав на Січ і привіз низовикам коней. Тепер, одинокий, без війська і коней, на чолі купки малечі, що розбиває об полудрабки дині, на чолі жінок, молодиць, дівчат і монашок, маючи під своєю гетьманською рукою два розтріскані возики і гарбу, він повертається з Січі невідомо куди...
Яструб к'якнув йому, привітався, коли, обгортаючи небо і степ, з осіннього вітру, з півночі, щось залящало, затрусило повітрям і з висвистом запищало. Воно зринуло, як степова пожежа. Воно загорілося, як порох, і, як протяги, загуло. То не гналися коні. То не ревли пороги. То розпочався великий переліт дрібного птаства. Яструб кинувся на небо. Та щезнути у небі він уже не встиг: накотистий птичий смерч збив його з крил і шпурнув під гарбу — головою під колесо. Благо, що гарба і вози поставали. Молодиці, дівчата і монашки попадали в ковилу. Жінки, що тулилися на возі, накрилися килимом. Діти позалазили в дині. Вершник із конем забилися під могилу у реп'яхи... Вітер і птахи ішли ордою! Вони тисли повітря, а повітря тисло на небо і землю так, що небо та земля зірвалися з місця і з кураєм, бадилинням і рікою, разом із піднятими і вже летючими у вітрі лисицями та зайцями покотилися в безконеч-чя! Невідомо звідкіль взялася жовта імла. Вона насунулась-заступила і поглинула всіх: і голубих сиворакш, і зелених дрімлюг, і вохристих кобилочок, чорних шпаків і жовен, оливкових пастушків і куцокрилих погоничів, серпокрильців-стрижів, одудів, стрепетів і деркачів, вівчариків, мухоловок і коноплянок, мальовашдв-щиглів і в'юрків, просяночок, вівсяночок, синьошийок і горихвісток, водяних курочок, очеретянок і кропив'янок, вільшанок-малинівок, пршгутнів і попелюхів, зеленяків, гаїчок, зозуль, чечіток, волових очок і ластівок... Зляканими крильцями птахи прогрібали глиняну ту імлу, як могли, їх охопив розпач. Власні крики рвали їм серце. У деяких воно не витримувало, і вони засівали собою степ. Яструб, лежачи під гарбою, бив об землю своїми крилами, мов помагав дрібноті прориватись крізь простір... Коли ж нарешті почув, що в небі і на землі стало порожньо і тихо, він зрозумів, що птахи вирвалися з імли та пошуміли на південь далі. Великий переліт дрібного птаства у цьому місці над степом затих. Небо та земля зупинилися. Лисиці та зайці опустилися на землю і, проклинаючи таке життя, чкурнули до своїх нір і ямок. На гарбі в золотавих динях заворушилася малеча. На возі з-під килима виглянули жінки. Молодиці, дівчата і монашки, обтрушуючи з каптурів, кофт і спідниць бадилини, піднімали з землі рушниці та хрестилися. Обтріпався крилами під гарбою і яструб. Крила в нього боліли, ніби й він пробивався з птицями понад степом. Яструб захотів ковтнути туману, бо в дзьобі йому пересохло. Та де той туман, як його змели-розметали ггтиці! Вони так розкрутили повітрям, що навіть із голів похилених будяків повитрушувалося на землю насіння! А ковила як побігла і як упала на обрій, то так на обрії і лежала...