Жбур мацав себе руками — голова на ньому сиділа без шапки, а з пояса хтось відчепив шаблі! Петро захарчав як зарубаний: шапка й шаблі пропали! Він глянув на приплющені, дохлі мазанки, на жовте та зів'яле диняве небо: на мазанках, як перед тим, не ворушився курай, а в небі Хабіджа розчинилась! Не було кому Петра й насварити! Лишилася на зап'ясті нагайка та на поясі гаманець. Дякувати Богові, що Петро пролежав на животі, а гаманець пролежав під ним! А то з гаманцем вийшло б те саме, що й з шапкою та шаблями! Ну добре: шапку хтось потихеньку міг із сонної голови зняти. А хто міг поцупити з пояса шаблі, що він не почув?! "Та хто ж, як не сипахи! Ну й сипашники! Ну й сипашня!" — подумав Петро і вишневими, іще баранячими очима угледів між кураєм на корчмі зігнутого Одноносого. Той жовтів шароварами над вуличкою, перевертав на даху недов'ялені динячі скибки та розганяв отими ж скибками ящірок.
— Гей! — задер вуса Петро.
Дюканщик вивернув з-за плеча свого темно-фіолетового баклажана і завмер.
— Скільки я спав і який зараз день? — ніби просіяним на густе сито голосом просипів синюшний хазяїн Куріпочки.
Дюканщик не розшолопав. Облізлі вуха його відірвалися від щік, мов їх розвели долонями. Тоді Жбур склав руки човником і підклав під щоку. Одноносий дотумкав. Він показав два пальці й половину зігнутого третього.
— Два з половиною дні! — скрикнув Петро й побіг до Куріпочки. Та кінь Петра не впізнав. Куріпочка марив. Перед ним плюскотіла срібна вода, він тягнувся до неї, шия його тріщала. Та як тільки він доторкавсь до води вогневими губами, вона від нього відхлинювала, аби знову грати перед очима і не даватися пити. Петро схопив повід і, раз по раз оглядаючись на потойбічний коневий вид, — ніби й Куріпочка, як і він перед тим, накурився з кальяна! — поволік коня до корчми. Біля корчми, зазираючи Куріпочці в нестямлені очі, він розбив об гарбу диню й перецвілим від макового куріння голосом заторочив:
— На тобі диньку, на! Ти ж диньки любиш!.. Он кізоньки, он віслючки! Вони не можуть без них дихнути!.. На, на, пожуй скибочку, посмокчи! Змочи собі в роті, конику мій, куріпочко моя безталанна! Забув я про тебе, геть я тебе забув, йолоп я!
"Не хочу я дині... — пошепки ледве подумав Куріпочка. — Я вже глини наївся. За ці двоє з половиною днів три мазанки я вже обгриз". І він знепритомнів. Упав на всі чотири свої коліна й простягнув у пилюгу шию.
Петро кинувся до криниці, що жовтіла облупленими боками відразу ж біля корчми. Та замість води у криниці сірів курай, потріскував, ніби горів. Петро метнувся до другої — благо, що криниць в Очакові було понакопано на кожному кроці. І в тій ворушився курай! І в третій — курай по цямриння!
— А побий тебе сила Божа! — вилаявся Жбур. — Відра води нема де коневі набрати!
Він перебіг вуличкою назад, перестрибнув козу та двох віслюків і, не дихаючи над Куріпочкою, простогнав на дах Одноносому:
— Дай коневі води, бо пропадає! Зажохся! Одноносий знову, видно, не розшолопав, бо гойднув
поміж щоками носярою і туди, і сюди. Петро дістав з гаманця срібного дирхема. Одноносий скумекав миттєво. На жовтих своїх шароварах він опустився з даху у двір і викотив із корчми бочку води. Відбивши чопа, Петро підсадив її на живіт і почав обливати Куріпочку з голови і до ніг — на гриву, на западистий бік, на закочені очі. Коли ж у бочці залишилось на дні і Куріпочка став підпливати, Петро розійняв йому зуби й почав цідити у горло. Кози і віслючки, кліпаючи на Петрову нагайку, потягнулися до підтопленого Куріпочки, стали кружка й узялися цмулити замісену з пилом воду, ніби ніколи її не бачили. Жбур взявся за відкинуті у калюжі передні Курі-поччині копита й перетягнув його на сухе, до гарби.
— Коти, дюко, іще одну!
Дюканщик вихекав другу бочку, розвернув носа до козака і його коня й поліз назад у корчму. За хвилину він виніс зелену подушечку, вибив її об коліно й підсунув під непритомну Куріпоччину голову. "Ох, — продихнув Куріпочка й нібито аж усміхнувся, бо на турецьких подушечках спочивати йому іще не доводилось. — Ох..."
— Не здох! Не здох! — поспішив утішити його Жбур і дістав з гаманця дирхема.
Дюканщик і цю монету сховав у шаровари, присів біля Куріпоччиних обрубків і заходивсь пробирати пальцями йому гриву, щоб волосінь не налізала на очі.
— Бери ось так бочку набік, як я, й помаленьку лий замість мене, бо я побіг по шаблі і шапку! — сказав Одноносому Жбур і, викидаючи перед собою в куряву ноги та ввібравши осиротілу голову в плечі, поцибав вуличкою до казарми.
Казарма була порожня. Невідомо навіщо зірвані сипаха-ми із завіс казармені двері валялися під стіною. Посічені, ніби шротом, двері полускували —їх доточував шашіль. Крізь овечі міхури, що правили сипахам за вікна, на жовті ракушнякові лежанки в'язалося якесь прокисле зеленкувате світло. Так само, як двері, полускувало і світло, бо вся казарма біліла в гарбузовім лушпинні. Лушпиння біліло на ракушнякових столах, у глиняних, з овечим лоєм, важких мисочках, звідки, як чорні п'явки, перегинались на столики гноти-недогарки. У лушпинні серед казарми лежала бочка, та, яку турнув під корчмою Петро, — вона прикотилась сюди і тут на лушпинні стала. На залізних трьох шворнях над бочкою височів тулумбас — напнута овечою шкірою мідна широка чаша, на якій лежало переламане калатало і над якою з-під круглого мідного бунчука звисав білий конячий хвіст. Спересердя, що не застав сипахів, Петро знову копнув чоботом бочку. Бочка ударилася в стіну, а від стіни відскочила на тулумбас. Тулумбас похитнувся, поворухнув хвостом і тяжко загув. Петро вибіг на сонце: з північного боку Очакова, від будинку паші, загула ціла тулумбасяча зграя. "Що за тривога? — подумав він, бо нутряні тулумбасячі голоси сповіщали Очаків, що в ньому щось має відбутися або уже відбувалося. — Не інакше, як щось з Наливайком! А тут ні шабель, ні коня, ні шапки!" І Жбур погнався до корчми. Грім тулумбасів мазанками вже трусив. У ящірок з переляку відпадали хвости. Віслючки позбивалися мордами й тремтіли гузнами в небо. Кози повилазили на акації. Мов листя з акації, з корчми на Куріпочку осипалася глина. Злякався й дюканщик. Його фіолетовий ніс набрав іще один фіолет — за цим разом багряний. З бочкою на животі Одноносий схилявся над Куріпочкою, що єдиний на цілий Очаків мертво лежав на боці і його палахтливу ніздрю лоскотав струмінець води.