Козаки мружилися на воду, оглядались понад невільниками назад, на далекий вже в хмарах і в морі Очаків...
Другий рік попідряд низовикам не таланило: і тої зими, при живому ще гетьманові Косинському, коли в снігах, у сніговому яру побив їх під П'яткою Наливайко, і тепер, при Микошинському, коли потрошило гарматами під Очаковом. Таких невезінь запорожці й не пам'ятали. Траплялися біди при гетьмані Вишневецькому-Байді, а ще перед ним, при гетьмані Богданку Ружинському, коли запорожці взяли Трапезунд і Синоп та спалили пристань у Константинополі; і при Івані Підкові, якого запросив до себе, як друга, в Польщу король Баторій і зніс йому голову, але таких невезінь, як тепер під Очаковом, ніхто з них і не пригадував! Не випадало таких поголовно невдач і при Самійлі Зборовському аж до Косинського, Лободи й Микошинського. Та Микошинський у тому не винен. Мало що з ким було та могло бути? Низовики-чорноморці свого кошового через те й не винили. Вони лиш зблимували очима на хижу дніпрову воду, і їхні руки на веслах лежали сумні. Ніби відчуваючи перед козаками якусь і свою провину, горбилися на днищах чайок невеселі невільники: вони позгиналися нижче, повнурювали голови межи колін і терли сир. А хто, так само не підіймаючи голови, набивав тютюном запорожцям їхні люлечки-носогрійки.
На свою з відбитим вітрилом скособочену чайку Богдан Микошинський скликав курінних отаманів: як бути з жіноцтвом? Бо навіть однією ногою пускати жінку на Січ не велів запорізький звичай. А Січ наближалася. І вечір, і Січ, і накрапало... Завтра, коли козаки відпровадять жінок з галери до сіл і хат, на домашню за Дніпром Україну, — то буде взавтра. А де притулити їх із дітлашнею на ніч сьогодні?
З таким запитанням кошовий подивився на курінних отаманів і раптом згадав, що сьогодні мина йому якраз сорок років, і йому стало прикро, що він уже такий старий... Микошинський дістав із кисета уламок люстерка, аби глянути, який він, Богдан, на цю свою роковину є? Та в щербатім уламку його обличчя не помістилось, тріснуте посередині люстерко показало лише одне Богданове сіре, з загнутими дівочими віями око, одну запалу, вгнуту щоку, половину сухого носа й одного вуса. Друге ж його око, другу щоку та другого вуса люстерко лишило ніби по той бік сорока Богданових літ, лишило їх біля Марусі... На хуторі над Сулою під Мгаром виглядала Микошинського його тридцятилітня жінка: шестеро дітей, сто десятин землі, лук і лісу, корови, коні, птиця, пасіка, олійня і млин, хата, клуні та стайні, Марусині і його, Богданові, старі батьки — все на її руках. Коли ж Микошинський ненадовго навідувавсь узимку із Січі додому, то наступного літа чи осені у них з Марусею з'являлась іще дитинка. Оце і всі його домашні відвідини. Не встигала жінка й зогледітись, як приходив той день, коли її чоловік збирався. Вона виходила на подвір'я, виводила Богданові з конюшні коня, старі батьки кашляли, діти налипали з хати на шибки... Тримаючись за стремено, Маруся проводжала Богдана за хутір. У степу за могилою Микошинський нахилявся з сідла, цілував жінку в солоні очі і губи, казав "незабаром буду" й прямував знову на Січ. І так з року в рік, ось уже десять років...
— То що, панове, будемо думать? — ховаючи люстерко до кисета, спитав кошовий.
Курінні отамани мовчки сиділи: в їхніх очах ще вибухали турецькі ядра і ті розтрощені ядрами чайки, що розлітались разом з козаками над водою на цурки...
—Я, панове, коли дозволите, то скажу так, — трохи перегодя відповів кошовому Омелян Горошко. — Що заведено на Січі, заведено те не нами і не нами буде воно й порушено. Не пускати жінок на Січ, то й не пускати. І годі. Про що тут іще говорити? Нема про що. Через те я й міркую: ви, панове, з чайками і сандалами їдьте собі на Січ, а я на цю ніч пристану галерою з жінками та малечею до котрогось з островів. Он їх, незайманих, скільки! Та й Докія моя сказала, що на галері вони ночувати не хочуть. Отож висаджу їх на острів.
— Сиро на островах! І дітей комарі з'їдять, — сказав Ми-кошинський. — Тоді вже краще припинайтесь до берега, там хоч сухіше. І ви, пане Омеляне, з сотнею товариства, що гребуть на галері, наших жінок і початуєте. А вранці за ними приїдем возами. Приставайте до берега.
— Це, пане кошовий, що ви кажете, все воно так. Але ж береги над Дніпром з нашого боку стрімкі, як чорти! Страшно до них підходити, бо з них дивляться такі допотопні іще вовки і сичать гадюки, що й Богу не по собі! Спробуй до них пристань! А коли й виберемо де над водою який бережечок, то як на ньому наші жінки розмістяться, бо їх з малечею не менше як із сто душ?
— А між Сандалкою і Верхньою Лапкою? — спитав Ми-кошинський. — Де звірячий водопій? Там ніби й не круто.
— Хіба там. Бо інакше ніде, — сказав Омелян. — Така тіснота кругом...
Курінні отамани розпливлись каюками кожен до себе, а Горошко покривулив весельцем до насупленої галери, що чипіла у хвості покалічених чайок.
—То, Омеляне, будемо ночувати на березі в осоці, як гуси? — зустріла Омеляна Докія. — Чи, може, на острові, як олені?
— Докіє, Докіє, не кричи... Чого ти кричиш? — гамував її Омелян. — От пристанемо зараз до берега, а там і сухенько, і затишно. А взавтра вранці приїдемо за вами кіньми, з теплими кожухами та кобеняками, бо, глянь, уже осінь.
— Не жаль вам нікого — ні нас, ні дітей, — не гамувалась Докія. — Не жаль ні вдома, ні тут! Чи, може, не так я кажу, не так?
— Хіба ж я, Докіє, винен, що в нас на Січі козацькі закони? — виправдовувавсь Омелян. — Та чи ж я коли забував тебе? Чи не бував, коли міг, у Гусятині? Чи то я, чи інший хто з козаків забував коли свої сім'ї?
— За всі оці дні, поки ми пливемо, ти лише один раз, один-однісінький раз мене про Галю спитав... А вона вже заручена з Наливайком!
— Про те, Докіє, я знаю давно!
— Звідки? Від кого?
— Та від самого Наливайка і знаю.
— Як? — і невеличкі карі очі Докії побільшали.
— Та з-під П'ятки і знаю, — задер на галерне вітрило голову й тяжко сказав Омелян. — Бачилися ми з Наливайком під П'яткою...
— Все одно в тебе одне на умі — Січ, — і Докія заплакала. Жінки, молодиці, дівчата й монашки, що стояли біля Докії