ри та китайчики, бо всі вони і виспані, і здорові, а ми не дуже!
— Добре, Якове! Ох як добре! Сам би я не додумався до такого! — похвалив Наливайко Якова вдруге.
— От бачите, гетьмане, бачте! А все через те, що є голова і в мене на в'язах!
— На шиї! — підправив Якова Жбур.
— А хоч би й на шиї! Бо на чому ж іще? А твоя голова на чому?
— Моя? — не здивувався Жбур. — Моя голова на тому, на чому розумні люди сидять! Моя — на дулі, твоя — на шиї!
— Півники! Півники! Досить вам! — синьо-молочними очима глянув на Жбура та Шийку Шаула і подивився на плинучі хмари.
— Не я, пане полковнику, першим почав, а він!
— Я? — образився Жбур.
— А хто ж, як не ти! От скажіть, гетьмане, ви: хто з нас першим кого зачепив? Я чи Петро?!
— Не ти, Якове, ні, — заспокоїв Якова Наливайко. — То нехай наше військо переносять татари та китайці?
— А так! — знову розквітнув Шийка.
—А коли хто з козаків раптом проснеться та побачить спросоння над собою татарина чи китайця, то що він зробить?
— За шаблю й відразу ж його по шиї! — не розмірковуючи, вигукнув Шийка.
— За шаблю, й по шиї. І що тоді буде? — спитав Якова Наливайко. — Різанина?
— Встромив я пальця у небо знову! — вилаяв і водночас пожалів себе Шийка. — І все через кого? Та все через того ж самого! — і тицьнув канчуком собі в груди, притовкмачив на голові кулаком чалму й сумно від'їхав конем за Наливайково-го верблюда.
— Семене! — ще посміхаючись у Шийчину спину, сказав Наливайко Оливці. — Беріть китайців і йдіть з ними до кашоварів. Нічого такого військові не варіть, а наваріть гречаної каші. Гречка у нас, сподіваюся, є.
— Трохи, — муркнув Оливка.
— Отепер я тебе запитаю: скільки?
— П'ятдесят мішків. Якраз військові на обід. Вся решта наших припасів, — пшоно, житня, пшенична і ячмінна мука, вудженина, солонина й залита смальцем баранина, волятина і свинина, — ще трішки є.
— Наваріть гречаної каші. Нехай після сну військо попоїсть гречаної зі шкварками каші. А коням за цим разом дайте вівса. Та не перегодовуйте — в міру. І ще, Семене, скажи ковалям, аби вони всю іншу роботу відклали й узялись за ва-рихи варити кулі та клепати іще ожити. Ніяких підків і табель. Козаки, як прокинуться, за цю справу візьмуться самі. А ковалям варити кулі й клепати нові ожити. І глянь, Семене, чи не відсирів у бочках з туману порох. Бо як підсирів, то підсушіть. Все. Розходьтеся і кожен робіть своє діло.
Сотники знали, що коли Наливайко починає про гречану кашу й овес, то щось має бути: або ж похід, або ж бій. Так було завжди. Перед походом чи боєм Наливайко завжди наказував годувати військо і коней найситішою і найлегшою їжею. А тепер забалакав іще про кулі й ожити. Може, думали сотники, вирушаючи з подарунковими кіньми до запорожців, він хотів, — і щоб більше про це не думати, — залишити війську достатньо набоїв і особливо ожиг — цієї не відомої ні полякам, ані татарам козацької зброї? Чи, може, думали полковники Шостак і Шаула, Наливайкові щось порадив князь Острозький і тепер у гетьмана з'явилися нові плани, скажімо, не йти на Поділля і там не зимувати? Чи, може, думав про себе князь, Наливайко разом з полковниками і старшиною затіяли щось проти нього, бо, як йому вже здалося, Наливайко не захотів із ним говорити й через те не пустив його надвірної сотні в табір?.. А сам Наливайко думав інше: хан Газі-Гірей проломився крізь нього йЖолкевського і пішов на Дунай. Жолкевський рвонув за Гіреєм. Мабуть, польський гетьман прихопить хана, відріже від турків та пожене знову назад у Крим, і знову ж таки через Наливайка. І тоді може статися так, що вони накинуться на нього удвох: спочатку, тікаючи, насяде хан, а потім, женучи хана, ударить і Жолкевський. "Принаймні так чи інакше, але до цих двох нападів — поляків й орди — треба приготуватись. Та найголовніше, аби відпочило стомлене військо. А тим часом треба йти, не йти, а бігти бігом на Січ, до запорожців... Невже не забули П'ятки? Невже не простять?.. Та коли я прошу й принижуюсь перед польським королем, то чому б не схилитися перед своїми і не сказати: простіть і поможіть!.. Простіть і підсильте, бо все, що я розпочав і задумав, може розвіятися прахом. Підсобіть хоч би двома чи трьома полками, бо з ким-ким, а з поляками буде битва до зими неминуче. І від неї, можливо, буде залежати все — або пан, або пропав..." — думав Северин Наливайко.
Жбур лоскотнув Куріпочку нагайкою по тих ямках, над якими колись у нього сіріли вуха, розвернувся до сотні, ребром поставив перед собою руку й проголосив:
— Я поділяю вас: хто від моєї руки праворуч — тим зійти з коней і заходитися перетягувати наше поснуле на сонці військо у холодок. Решті, панове, рушати зі мною й під моєю ось отакою хоругвою, — Жбур підняв над головою нагайку, — з Богом у монастир до монашок!
Після Жбурових слів половина його козаків похнюпилась, а половина забряжчала гнуздечками голосніше й почала один одному здмухувати з вусів будяковий пух.
Заснулого, перехиленого через конов'язь брата Наливайко узяв на спину й поніс до намету. В наметі він поклав його на кожух, підмостив в узголів'я сідло й нагнувся роззувати: чоботи з сонних набряклих ніг не знімалися. Лише коли Северин узявсь обома руками за підбора й носка та потягнув Дем'янові чоботища сильніше, — халяви із ніг посунули і зітхнули. На білому нестриженому кожусі, в посрібленій ризі з мідним хрестом на грудях, босий Дем'ян лежав горілиць і віддував губами: в його набіганім тілі ніжився сон. У кутку над скринею звисав на павутинці павучок. "Хтось до нас буде в гості", — глянувши на павучка, сказав собі Наливайко, відкинув полог і вийшов з намету. За наметом, за конов'яззю, між куренями горбилися Жбурові козаки. По двоє, а то й по четверо, підхопивши під руки й ноги своїх обважнілих, хропучих товаришів, вони переносили їх у курені, вмощували під возами, а кого клали у холодок під церкву. Ліворуч від Наливайка над кущами шипшин пахло шкварками — там варився війську обід. З китайського табору, надихаючись степом, сопіли верблюди. Наливайко щшьніше запнув полог і, не поспішаючи, через кручу, де згрю-кували молотами ковалі, пішов до Дністра скупатися, бо до-