Тиміш стояв на розчепірених ногах, висмикував із сагайдака ліщинові стріли і одну по одній накладав їх на тятиву. Вже аж гаряча, з волячої жили, прутка тятива лише збринькувала. Тиміш Вихорець шмагав по татарах і не міг натішитися князевим сотником та його козаками, а особливо їхніми кіньми.
— Ну й коні! Оце так коні! Як вони вишугнули! Як налетіли! Та й Свічечка сам жеребчик добрячий! Бачте, як розмахався! Бачите, як закресав!.. Непоєний...
Свічечка, а з ним і його козаки-надвірчани закрутили своїми огирами в Дністрі таку водяну заметіль-завірюху, що вибиті копитами з дна золотаві морени і щуки миготливими дугами застрибали над їхніми шаблями і над шапками... Між голосіннями, плачами і ревінням монашок тепер вже заметалися і загорлали татари. Обтяжені полонянками, запорошені пінявою хуртечею, зіпаючи ротами, вони похлиналися кров'ю: кров цебеніла з їхніх розрубаних халатів і малахаїв, з потилиць і попереків... Свічечка впав на них, наче вовк.
З-під монастирського диму, з-за пущі, скособоченим гострим клином до дністрової колотнечі став наближатися пил.
Нін наближався нечутно і стрімко, не розстелявсь і не піднімайся у небо, а, навпаки, припадав до пущі якомога нижче. І ісй жовтий степовий пил, мов степовий жовтий тхорець, злегка петляючи, витягав на бігу над пущею носа і нечутно стелив-оі-наближався.
— Орда! — закричав Свічечці із горба Тиміш, ніби сотник і справді у збуруненій рубанині міг Тимоша почути. — Виломлюйтесь і тікайте!
Почув Свічечка чи не почув, бачив чи ні, а Тиміш бачив: з пущі, з її холодного млища, вистромилися перші задихані кінські морди ординського тумену. Попереду в оточенні особистої охорони на арабському скакуні, перебираючи чотки, похмуро сидів мурза, а може, й сам хан Газі-Гірей...
Свічеччина сотня як влетіла, так само почала з Дністра і виборхуватись. Лише тепер спереду й ззаду на козацьких сідлах хилились монашки.
— Отепер можемо по конях і ми! — сказав Тиміш чатовим, закинув за плече лука, надів, подивившись, чи не випала голка, шапку, глянув, чи з ним вихорець, і побіг з горба до ліщини, де стояв його осідланий кінь.
Князя Василя Острозького морозило знову. Він вже й до намету заходив, і лягав, і поверх шуби натягував овечу кошму, і вже би, здавалося, нагрівався, та як тільки виходив з намету — ним починало тіпати. "Знову доведеться, мабуть, на цю зиму чимчикувати до Італії, — думав князь, і йому робилося тоскно. — Та й з Наливайком не побалакав..."
Князь стояв за наметом і дивився, як Дем'ян благословляв військо, як воно, чекаючи гетьмана, розімліло на сонці й, стоячи, захропло... Біля діжки білів здутий уночі вітром з лави не дописаний Наливайком аркуш паперу. Князь Василь ледве нагнувся, підібрав, хотів віднести до намету, коли в око йому впали слова: "Ясновельможний князю Василю-Костян-тине Острозький! Такого ж листа, як і Вам, я пишу і його милості королеві Речі ПосполитоїЖиґмонту Третьому..."
Далі в листі кілька речень Наливайко закреслив, що їх неможливо було розібрати, та нижче князь розібрав: "Я прошу найяснішого короля утвердити мене гетьманом Південного
Степу, або ж Дикого, як у нас кажуть, Поля, тієї його частини, що між Дністром і Південним Бугом. Рік у рік снують по ньому татарські ватаги, а то й цілі орди, й женуть у полон немислене множество люду. З Божою поміччю я б стояв перед ними і боронив Річ Посполиту з півдня..."
Літери з пера Наливайка писалися одна більша, друга менша, а третя пригиналася маленька зовсім. Четверта біля неї раптом вискакувала вище від усіх попередніх, хоча й стояла в середині слова. Наливайкові літери, зауважив князь, стрибали, як по гірських Італійських Альпах кози... Знову йшли перекреслення, а внизу записане, очевидно, не для короля й не для князя, одне лише слово: Січ, Січ, Січ... Читаючи це тричі написане Наливайковою рукою слово "Січ", князь Василь замерз начебто у саме серце. Запорізька козацька Січ, а не він, князь Острозький, чи не єдиний з усіх князів-українців, що лишилися вірними православ'ю та українській справі, захопила, виходило, думки Наливайка. "Коли так, — думав князь, — а це вже напевно, що так, то Северин і справді втрачений для мене назавжди. Та загубить Наливайко себе. Загануть і він, і Запорізька Січ, бо перед Польщею, татарами і турками не встоював ще ніхто..."
Під словом "Січ" синіла накреслена Наливайком карта-малюнок: на карті текли з написами Дністер, Південний Буг і Дніпро. Обведені кружальцями густо синіли Львів, Острог, Київ, Брацдав, Умань, Хортиця, Чорне море і — серед Дикого Поля внизу біля моря сам Наливайко: автопортрет, схоплений однією лінією, — в розстебнутій сорочці, в одній руці з шаблею, з гарматкою під другою, і на коні...
Наливайко вже без балдахіна та без корони, погойдуючись у сідлі, виїхав до війська на верблюді. Месія, крокуючи з китайського стану, що стримів дишлами неподалік від козацького табору, виколисував на собі пана гетьмана-царя-імпе-ратора, як і належно. Царствено ступаючи ратицями мовби й не по молочаю та ховрашкових нірках, а по містах і державах, Месія тримав свої губи на рівні сонця, і в голові у нього звучала сура з Корану, яку любив і часто повторював його колишній повелитель хорезмський, замолоду померлий емір. 'Га сура починалася так: "Хвала Аллахові, якому належить усе на небі і на землі..."
Від вранішнього побиття ні про що і ні за що дишлом, схудлий і помарнілий, за Месією волочив копитця віслюк. Іісз жодного нарікання і злості, віслючок лиш засвідчував, як шурхали обіч нього капчики набундюченого У Пу, як підштовхував колінами поперед себе своє біле шовкове черево євнух і як з піками на плечах випинали груди китайці.
Тільки-но Наливайко зупинив Месію за конов'яззю, як віслючок відразу ж заліз під верблюда, заховався під його животом у холодок і, як справжній бойовий наливайківець, захропів і собі...
Поголовному храпові війська — та й ще на ногах! — Наливайко не здивувався. Пошепки, аби не розбудити чотири тисячі душ голоти, він сказав Дем'янові:
— От тобі й ся маєш — приморило хлопців зовсім... Добре, що снігу нема і вкриватися нічим не треба...
— А так... — притулив до щоки жменю будякового пуху Дем'ян і, заточуючись на конов'язь, обхопив руками її ще не вичовгану боковину, перевисся над нею з шиї хрестом і, як і військо, задеренчав носом: як у темну воду, Дем'ян упав головою в сон.