З непокритими головами кошовий і старшина проходять і зупиняються посеред майдану. Стають у рядок і вклоняються козакам на чотири боки. Поклонились — піднімають голови. Довбиші б'ють у литаври гучніше. Козаки кланяються старшині. З церкви виходить настоятель і править молебень. Після молеб-ня кошовий отаман каже: "Панове козаки, славне лицарство запорізьке! Минув рік, як ви нас обрали, і зараз, панове, дивіться: коли що не так, то скидайте нас!.." На цім кошовий замовкає. Тепер — як скажуть козаки. Якщо вони крикнуть: "Усе як слід! Не хочемо інших! Ви, добрі пани, пануйте над нами ще один рік!" — тоді кошовий, суддя, писар і осавул знову вклоняються козакам та дякують їм. А якщо козаки крикнуть: "Не хочемо вас! І ти, сучий сину, покинь своє кошування, бо ти вже козацького хліба наївся. Іди собі геть, ти для нас неспособний! Поклади свою булаву, поклади!.." — кошовий, не мовлячи й слова, знічений, зганьблений, кладе до ніг шапку, на шапку — булаву, йде до свого куреня й віднині стає звичайним собі козаком. Те саме роблять суддя, писар і осавул: суддя кладе на шапку печатку, писар — перо й каламар, а осавул — свою палицю. Коли ж козаки, не вдоволені тільки кошовим, — а таке бувало не раз, — тоді вони кричать судді, писарю й осавулу: "Лишайтеся, бо ви такі, як нам треба!" — і ті лишаються! А козаки тим часом уже вигукують імена. Нового кошового отамана пропонують куренями, і всі, кого назвали, мусять відразу майдан покинути, йти у свої курені і там нишком сидіти.
Траплялося, що при виборах старшини доходило до сварок, бійок, а то й до вбивства. Бувало, що перший день нічого не дасть, і козаки вибирають кошового й другого, й третього дня, а коли вже, нарешті, зупиняться на комусь одному, то десятеро йдуть до нього в курінь і кажуть йому, що віднині він — кошовий. Коли ж той, на кому вони зійшлися, не хоче й упирається, тоді двоє козаків беруть його попідруки, двоє чи троє пхають ззаду, кілька чоловік штовхають в боки і кажуть: "Іди, сучий сину, бо тебе нам треба. Тепер ти наш батько, ти будеш у нас паном!.." Обраний кошовий, за звичаєм, відмовляється двічі, на третій раз бере булаву. Після цього довбиші знову б'ють у литаври, а старі козаки-січовики підходять до нового кошового й посипають йому голову землею, якщо ж іде сніг, то — сніжком, коли — дощ, то мажуть болотом, аби він знав і не забував, що він — із них, найнижчих, які його вибрали. А Січ кричить: "Будь, пане, здоровий та гладкий! Дай тобі Боже лебединий вік та журавлиний крик!.."
Дід Максим на хвилину замовк, зняв з голови Наливайкові шапку, заглянув у неї, наче він там щось на споді забув. І коли заглянув — місяць відразу ж насвітив повну шапку свого холодного примарного світла... Дід надів її знову. З-під неї на його щоки і вуса полилося те місячне світло. Дід Максим став схожий на джмеля. Дід-джміль Максим трохи помовчав, мацнув себе за вухо ще раз й заговорив далі:
— А тепер на Запоріжжі кошовим отаманом — Криштоф Косинський. Сам він з поляків, з Польщі, з королівським папірцем він і прителіпався до нас під Білу Церкву. Зайняв село Рокитне і став у нім паном. Однак Косинський не знав, — а може, й знав, та не подав знаку! — що Біла Церква й саме Рокитне, як і Богуслав, Канів, Трипілля та Переяслав, — то землі Януша, старшого сина князя Василя Острозького. Отож Януш, коли дізнався про це, кинувся до Косинського: "Як ти посмів, такий-сякий, зайняти моє село?!" Косинський тицьнув Янушеві під носа королівського привілея, а Януш — його киями, а Януш—його киями!.. Після такого прочухана Косинський закинув ноги на плечі й побіг з Рокитного не куди-небудь — на Запорізьку Січ. Там він прийняв козацьку віру і мову й кілька років був простим козаком. З часом став курінним отаманом, ходив з козаками і на Очаків, і на Крим, і на море, словом, де козаки — там і Косинський. Казав Омелян, що чоловік він відважний, кмітливий, у походах обачний, меткий на думку. Словом, було коли козакам до нього придивитися, і от вони обрали його кошовим. Обрали, і він одразу ж повів їх із Запоріжжя на Україну... А що ті городські чи сільські шляхетські команди проти козаків? То вони проти нас, таких, приміром, як ми з Кирилом, вояки: ось вам пан, ось вам ксьондз — і ми понуримо голови та лише солимо... Діти наші зроду тулилися до школи, а ми — до церкви. Священика ми обирали собі громадою, а тоді митрополит його нам висвячував. А тепер хто його нам буде висвячувати, коли усі єпископи римської віри? Ніхто. І вони не висвячують. А якщо де і лишилась одинока православна церквичка і ти підеш до неї — плати штраф п'ять кіп литовських грошей... А єзуїтів поналізало! Господи!.. Школи наші зачиняють, батюшок православних б'ють і виганяють, а ми на це мовчимо. Бо ми — хто ми? Хто нас оборонить? Самим оборонитися несила. Хто старий, а кого залякали, і він боїться. Хто молодий — той дає тяги на Січ, а ще хтось, хоч і молодий, ходить собі навколо хати та лише водить очима... Ганьба нам і гріх, що стаєм отакими підніжками... А козаки із Косинським — що? Як тільки виломились із Запоріжжя, то Косинський повів їх на Янушеві землі: на Богу слав, Канів, Переяслав, Трипілля, і вони так потурили шляхту, що аж гай зашумів!.. Наїхав Косинський і на Рокитне, й на Білу Церкву. Білу Церкву він прибрав до козацьких рук, та не встигла й оком змигнути: тікала шляхта і ксьондзи з Білої в одних підштаниках...
— Тепер, мабуть, Януш Острозький тіпає собі чуба, що колись зачепив Косинського у Рокитному? — спитав Кирило.
— А нащо йому тіпати? — подивився на Наливайка й відповів Кирилові дід Максим. — Януш Острозький у тридцять своїх літ був уже волинським воєводою і перейшов із нашої і свого батька віри у католицтво. Опісля він, як син наймаєт-нішого у всій Польщі й Україні князя, став краківським каштеляном і першим сенатором поміж сенаторами у Сеймі Речі Посполитої. А те, що Януш Острозький Косинському і козакам похід у свої землі не подарує — будьте певні. Та й нагода, — аби не лаяв його король, що він першим напав на козаків, — у нього тепер така, що кращої і не вигадаєш: козаки ж то напали на нього! У Януша та й отаких, приміром, як черкаський староста Олександр Вишневецький, що відкинулися від своєї віри, при самій згадці про козаків закипає на губах слина. Бо ж, як-не-як, а однієї вони були із козаками віри!.. Та і якого можна чекати добра від того, хто стоптав Бога свого і перекинувся до Бога іншого? Ні, такі проти своїх ще скаженіші, лютіші. Від них милосердя не жди... Де тепер той Косинський — чи в Білій Церкві іще, чи куди рушив далі? Невідомо... Що то воно буде? — і дід Максим запитливо глянув на Наливайка.