Князь Василь знову змерз. На очі йому виплив з розкраяною головою Януш. Князь ковзнув поглядом по Наливай-ковій шаблі, що тихо лежала перед наметом на халявах чобіт...
— І що? Що? — набрякав нетерпінням Дем'ян.
— А нічого. Козаченьки мої уперлися. І добре зробили, бо все на возах, на возиках, а тут — коні!.. Та вперся собі і я... И скінчилося тим, що вони з кіньми там он у верболозах, а я отут з віслючком. — Наливайко обернувся до князя. Темно-горіхові очі його м'яв вечоровий з Дністра вогонь. — Все вийшло, як я не думав і не сподівався... Покарав мене Бог за П'ятку, і покарав за те, що я, горопаха, нині задумав...
Князь Василь зсунувся з сідла й, наступаючи носками чобіт на поли шуби, підійшов до Наливайка. Довгу хвилину вони дивилися один на одного, і що пролітало в їхніх очах, що у них згадувалось і харапудилось, блідло і червоніло, чорніло і переблискувало, — про те міг сказати лише один чоловік. І тим чоловіком був — Час. Та Час, як звісно, мовчить.
А говорить він, коли вже говорить, то через роки або навіть і століття. І то не всім і не все...
Князь обійняв Наливайка, і Наливайко почув, як по його щоці потекли князеві сльози.
Дем'ян, притримуючи на грудях хреста, побіг до Дністра, на кручу. На кручі священик завмер, і вся його постать у важкій, шитій срібною ниттю ризі, підсвічена знизу фіолетовим Дністром, а зверху пурпуровим небом, горіла на глині чорно. Дем'ян вслуховувавсь у той задністрянський берег, де шумувало військо. Там, поміж темними кіньми, вже розбли-мувалися бідненькі верболозові вогнища, і хтось когось бив чи душив, бо звідти заголосило: "А-а-а!.."
То молилися татари.
— Петре! Де ви? Біжіть сюди! — гукнув Конашевича Дем'ян.
Конашевич саме віднаджував від корони оскаженілого віслюка, що допавсь до корони й лизав її, думаючи, що це мед, і дивуючись, чом цей мед не солодкий? Петро підняв голову, струсив з рук і кунтуша бридку віслюкову шерсть, обминув князя і Северина й побіг.
Про що вони із Дем'яном там гомоніли, Наливайко з князем не чули, та бачили, як спудей кинувся попід горб до темних возів і поспіхом став заглядати у коробки й під колеса, і так, перебігаючи від воза до воза, він нарешті присів під одним, поліз під нього і витяг за ніс чорного каюка. Затим він підзадкував під каюка спиною, висмикнув з молочаю встромлену в землю лопату й поплівся до чорніючого на кручі Дем'яна. Дем'ян відразу ж вихопив у нього лопату, й вони — Конашевич на плечах з каюком, а Дем'ян з лопатою — по-горбилися з кручі до плеса.
Як тільки вони пішли, на їхнє місце викотився євнух і, обхопивши руками черево, щоб не перетягнуло, став дивитися з кручі в берег.
Конашевич обернувся спиною до Дністра і скинув каюка з плечей на плесо. Козацький довбанка-каючок від несподіванки, що впав на воду, ніби аж скрикнув, і його довге й вузеньке дно ляснуло в тиші об течію так, що срібними іскрами вилетіла з-під нього не лише сонна риб'яча дрібнота, а й збудились далекі темні орли на плечах кам'яної баби в степу за чорними вигибами горбів під Малим Возом... Дем'ян віддав Петрові лопату і, тримаючись за його плече, ступив на хитке і непевне дно. Каючок затремтів, завихляв боками, Дем'ян злякався і сів у ньому навпочіпки. І коли вони трохи удвох заспокоїлись, — і Дем'ян, і довбанка, — він, перебираючи чорні борти липкими від смоли руками, поліз у ніс. Петро підіткав поли свого червоного кунтуша за пояс, став на коліна в задку, продихнув і взявся за лопату. Каючок, як зляканий вуж, зализався носом по зарічку і вийшов у Дністер. Дем'ян, що вмостивсь у носку, захотів розвернутись на той берег лицем і вже було розвернувся, та перечепився чоботом за чобіт, переважився на правий бік, і каюк, мов підстрелений, хляпнувсь на бік і перекинувся догори дном. Петро і Дем'ян бовтнули у воду. Та, падаючи, Дем'янова риза набрала під себе на всю свою широчінь повітря, стала на воді дзвоном, і течія, розкрутивши її, понесла дзвона-ризу з Дем'яном у ніч. Петро ж Конашевич, мов рудоголовий нирець, відразу ж вискочив з глибини і, відпирхуючись, стрельнув очима: де човен? У блідому та непевному світлі зір каюк полискував смоляним своїм дном на три помахи рук від Петра і вже поволеньки розвертався за течією. Обгрібаючи себе лопатою, Конашевич наздогнав його, притримав, підсунув з води плече, підважив, поставив на ребро. Потім, затиснувши поміж коліньми лопату, підняв, скільки подужав, каюка на руках, вилив із нього воду і знову, вже легкого і розтриклятого, поставив на плав. Тоді животом від задка пересунувся до нього насередину й крикнув Дем'яну:
— Де ви?
— Л тут!..
— Де? Я не бачу...
— І я не бачу!
— Тоді кричіть — буду плисти на голос!
— Та кричу, а бодай би він, цей каючок, згорів! Конашевич угледів на темній воді посріблені ниті Дем'я-
нової ризи і гребонув так, що каючок задер носа в небо й пішов по зорях.
— Ось вам держак! Беріть! Бачите?
— Та наче... — Дем'ян схопив держака, і Петро, перехилившись на другий бік, втягнув його у каюк.
Тепер і Конашевич, і священик стали обачнішими. С пуде й занурив у Дністер лопатище і вже не погріб, як зірваний з цепу, а ледь лопатищем заворушив. Човник завмер і носом до течії посунув по косині через річку...
Дем'ян зняв з грудей хреста, підняв його над головою і хотів було стати на ноги.
— Не піднімайтеся! Не ставайте на ноги! Бо тут як перекинемося, то каюк нам буде й амінь, разом взяті! — прошепотів Конашевич.
— Та я не на ноги! — виправдовувався Дем'ян. —Я лише на коліна!..
— Тоді не дихайте, бо буде, як вже було!..
Дем'ян — спочатку на одне, потім на друге — став на коліна і, тримаючи однією рукою над собою хреста, другою став приводити до ладу скотюжені вуса й бороду... Так вони потихеньку й доправлялись до того берега, де нуртувало військо.
Коли каюк, — саме зійшов місяць, — вперся носом у по-тойбережний вапняк, євнух на кручі проказав Аллаху хвалу і славу.
Князя морозило. Його тіпало дужче, аніж удень, і вони з Наливайком, не довечерявши, і так ні про що й не поговоривши, і не дочекавшись Дем'яна і Конашевича, пішли до намету. Не скидаючи шуби, князь ліг в кутку біля скрині. Наливайко дістав зі скрині кошму і вкрив Острозького ще й кошмою. Собі ж під голову він підмостив сідло, ліг на кожух і кожухом укрився.