міром, як називав Куріпочку Петро. Петро називав його і Куріпочкою, і стервом, і стервом собачим, і стервом безвухим. А цього свого коника Сашко не називав ніяк. Навіть пирхав-кою. Він був просто Коником — та й усе. Хоча Куріпочка бачив і знав його, вічно самотнього і затурканого, давно, ще з часів Острога. Та що для Куріпочки було дивно і незрозуміло: полковник Шостак чомусь цього свого зашмульганого Коника ні на якого іншого не міняв, хоча й міг. Аж поки не зустрів татарського жеребця... І ще Куріпочка пам'ятав, як в одному з боїв у Трансільванії Шостаковому Конику якийсь турок черконув ятаганом по морді, і відтоді він ходив і скакав під Сашком з надрубаною і — тепер вже довіку — ніби здивованою від шраму мордою, бо як сіконув його турок, одне око у Коника опинилося на лобі, а друге сповзло униз і зупинилося біля ніздрі... Так ті очі на нім і зосталися... Тепер він стояв за Куріпочкою, дивився такими своїми очима на свого посеред Дністра господаря й крихким голосом старого качура кахкав... Та коли на Сашка сіла ворона, Коник враз настовбурчився, набубнявів, набух, засмикав скособоченими очима, задер свого ріденького попелястого хвостика і, як був на спині з сідлом, поміж понімілими козаками та їхніми кіньми кинувся у Дністер.
Розтручуючи грудьми воду, він плив по-собачому. Як собака, бахкав поперед морди по бистрині копитами, гатив ними, як міг, бурчав і повискував. З неба, дивлячись на таку Кони-кову плавбу, запищали щурики, а Куріпочка подумав: "Не допливе, втопиться, піде, як і татарський жеребець, на дно", — і відвернувся, щоб не дивитись, щоб геть не бачити Коникової смерті...
Та Куріпочка не вгадав: Коник доплив, дохрип, достогнав і докахкав, ще й став упоперек течії — до Сашкової голови боком. Сашко, впізнавши його по здивованій морді і по розкиданих по ній очах, обійняв Коника за шию. Той розвернувся і потягнув господаря до берега, до війська, де розпочиналося Коло: на березі довбиші ударили палицями в литаври...
Розділ четвертий
Коло розпочалося. За Наливайком, впираючись хвостами у жовтий глиняний скіс, піднята довбишами зі сну, додріму-вала в сідлах Жбурова сотня, а ті козаки, що були перед гетьманом, стали у воді край берега: коням по бабки і собі по коліна. Місця на заломистому березі було малувато, а почути гетьмана на власні вуха хотіли всі, тому тим, першим, зайшло поза спини ще кілька сотень, і вони розташувалися глибше — коням по здухвини й собі по пояс. Та й за ними — коням по ніздрі і собі по шию — влізло в Дністер іще кілька сотень, і ті вже погойдувались на течії. Далі не було нікого. Там пролітав один лиш чистий сливовий Дністер, і над ним білими хмарами горбатіло небо.
Навпроти неба, звисаючи очима униз, з глиняної кручі на Наливайка і його у воді військо — що воно буде? — витягнули шиї й дивилися верблюди, китайці і євнух.
Наливайко ще раз глянув на військо, на сотників, на столітнього свого полковника Матвія Шаулу, що вирядився на Коло, як на свято. У білій, за коліна, з тонкого лляного полотна, шитій заполоччю сорочці, у м'якеньких, з козячої шкіри чоботах, з новим у руці акацієвим ратищем, Матвій Шаула сидів на клаповухому, як і сам, сонному віслючку і переводив голубі божі очі з козаків на коней, а з коней на козаків.
— Господи мій милосердний, який я щасливий, бо відколи живу, а ніколи й не думав побачити стільки вільного люду... — низьким, як у джмеля, голосом сказав полковник. Легкою, мов
дим, рукою він торкнувся з вісточка Наливайкового стремена і чи про себе, чи то для гетьмана, швидше про себе, прошепотів: — Через те й страшно мені... ніколи не було страшно, а тепер боюсь... — І покрученими, як горохові стручки, пальцями перехрестив Наливайка, військо, ріку і хмари. — Дай же нам, Господи, щоб усе воно так скінчилося, як ми хочемо...
Та всі чекали, що скаже гетьман. Кому-кому, а Петрові й Оливці відчулося, що Наливайко перед тим, як заговорити, збирається й ніяк не може зібратися з духом. Над бровами у гетьмана виступив піт, а темний борлак заходив на горлі, як човник. Щось Наливайко, видно, надумав сказати особливе, та, не порадившись з полковниками і сотниками, в останню мить завагався: говорити чи ні?
Та ось він зважився і підняв руку. На воду упала тиша. Наливайко поклонився. Військо поклонилось йому. Довбиші ударили у литаври. Круглі литаврові голоси продріботіли й змовкли — довбиші відклали палиці. Наливайко підкинув чуба і вже відкрив рота, як з Дністра саме виліз никлий Шостак. Не піднімаючи ні на кого очей, він вивів Коника на берег і став з ним поміж Наливайком і Петром. Жбур подав Сашкові його шаблю, чоботи і пістолі, а Куріпочка несподівано для себе приклався рябими своїми губами до Коникової шиї і проіржав йому щось на вухо. Хвилину тому, ще тільки Коник вибрідав із Дністра, козацькі коні й самі вже потягнулись до нього мокрими головами й сумними, шанобливими очима провели до місця, де поставив його Шостак — між Куріпочкою і Сватом. І от, коли Куріпочка притиснувся до Коника й заіржав, всі коні — і по березі, і ті, яких похитувала течія, — ніби змовились, ніби Куріпочка подав їм знак, заіржали й собі... Спочатку кожен окремо, один по одному, неголосно й несміливо, та ось чим далі, ніздря за ніздрею, губа за губою, вслід за Куріпочкою, — пішло і пішло! — коні заіржали на всі свої вороні, гніді, сірі й булані груди... Туте й загрозливе кінське іржання вдарилося об воду й пішло до неба. Вражені, приголомшені козаки залітали один до одного поглядами: що воно коїться і що робити? Дехто з нетяг зірвав з голови шапку й насадив своєму коню на морду. Та коні іржали і в шапках. Петро дивився й не впізнавав Куріпочки, бо той обернув до нього свій безвухий, чорний, як стовбуряка, жалісливий вид і співав чи то плакав Петрові просто у вухо. І така безстрашна затятість була в його іржанні, що Петро згорбився й не знав, куди подітися: зіскакувати з сідла й тікати чи дати Куріпочці нагайки. Навіть вітряний Наливайків Сват покинув стежити на мілині за бубирцями, закосив знизу оком на Наливайка й тонким, якимось дірявим голосом підпрягся й собі.
Коні іржали нетягам в очі, і в тім іржанні наставав кінець світу, і вони прощалися з собою і з ним. Та це ще було не все. За наливайківськими подали голоси й коні татарські. До певної миті вони лише тривожно мовчали, та прорвало і їх. І ось тисяча козацьких і три тисячі полонених татарських кінських душ заіржало в голос один, разом...