Спочатку ні король Жигмонт, ні коронний канцлер Ян Замойський, ні досвідчений полководець Станіслав Жолкевський не звертали на сотника князя Василя Острозького якоїсь особливої уваги. Побавиться, мовляв, хлопство, полоскоче, як на те, заразом і татар та й порозходиться по домівках. Маючи світову велич і таку ж економіку, релігію і гонор, через який кожен шляхтич вважав себе в умі королем, хто з них міг тоді передбачити, що вслід за Наливайком через яких-небудь п'ятдесят років прийде Богдан Хмельницький і справді непереможна Річ Посполита захитається від козацтва і почне розвалюватись? Тоді про те навіть подумати не міг ніхто. Аби хтось і сказав тодішній польській військовій еліті, що таке дійсно станеться і всього-на-всього через п'ятдесят літ, вона б завважала, що їй приснився не той сон.
Та Наливайко вже був, і з нього все почалося. І сьогодні Станіслав Жолкевський упевнився, що Наливайкове військо так просто батогами не розженеш...
А козаки, хто по пояс, хто по шию в воді, товклися та бовтались біля коней. Вони гралися з ними: хто обпливав свого бахмата і кликав його на новеньке ім'я, хто підпірнав йому під живіт і знову заходжувавсь чистити й мити.
Підбряклими від роз'юшеного носа очима Сашко Шостак ширяв берегом межи кіньми, і Наливайкові стало видно, що саме Сашко шукав. Він шукав-вистежував того з білим підгорлям татарського жеребця, за якого йому і перепало. Темним, набухлим поглядом Шостак обмацував кожну роз-іскрену у водяних бризках кінську душу.
— Може, Северине, я спустився б на берег, пройшовся та наглянув, аби хто з козаків часом та не втопився?
Наливайко кинув на Шостака оком. •
— А чого ж, Сашку, піди. Тільки що ж ти такими своїми сліпами побачиш?
— Побачу! Ще й як! Це вони у мене запливли тут. А як зійду на берег до води — вони у мене самі розплющаться, тільки дивись!
Та не встиг Сашко ступити й кроку, як його затулені синцями очі стали ширшати і розплющуватись: з-за горба в напрямку до табору на сухих колихливих шиях випхалося й стало рости та підійматися десятеро гадючих голів. Самого драконового тіла ще не було видно, та його хижі голови повільно вже наближались і роззиралися по боках.
— Пане гетьмане, і ви, всі святі, — раптом чомусь саме так заговорив сполотнілий Сашко, — ви лише подивіться, що за гадина на нас лізе... Гармати... Де наші гармати?..
Молодий Наливайків Сват і кінь під Оливкою захропли й подалися назад: Лише Петро та Куріпочка, придивившись до десятиголової гідри, лишилися, як були.
А чудовисько вищало і — і наповзало. Його жовто-сірі голови почали, як з дерева гілля, розгалужуватись, наче вони мали намір охопити ввесь Наливайків табір.
— Та не бійся, Сашко. Це такі коні — сказав Петро.
— Які там у чорта коні, коли гадюки!
— Кажу тобі — коні. От зараз побачиш. І з горбами. Горбаті коні. І плюються.
— Хто плюється?
— Та вони ж!
— Пане гетьмане, скажіть ви, бо я Петра знаю — йому все смішки...
— Коні, коні, Сашко. Хтось до нас їде, — заспокоїв Сашка Наливайко.
Під наглядом чатових козаків у табір в'їжджав заблуканий у степах нещасний поїзд пана Ясельського. Де був зі своєю золотою каретою сам пан посол, знав один лиш Петро, а от його розтрушений по нічних степових баюрах поїзд, — кантари, гарби і шарабани, — схлипуючи немащеними колесами, вже хилитався між наливайківськими возами. Петро не повірив: у білій євнуховій чалмі попереду всіх на верблюді возсідав Яків Шийка. Вчора вночі він — непитущий — гарненько забанячив, відстав від сотні і от, до пуття ще не прохмелившись, вводив китайців у рідний табір. Один вус у Якова теліпався за вухом на спині, другий звисав через губу на шаблю, та шия, як завжди, як би Яковом не водило, стирчала під головою кілком. Яків їхав не сам. Його супроводжував почесний ескорт: на чотирьох — по два від кожної руки — верблюдах гнулися в танці на сідлах вчорашні Петрові знайомі негритянки. На дашках шарабанів сиділи і грали музикантші, а біля шарабанів на Яковому конику та в Яковій овечій шапці, у білому, як і був, шовковому до п'ят халаті сунувся євнух. Збоку від євнуха, безперервно кланяючись, дріботів У Пу, а з ним у жовтих халатах і з кісками на потилицях увесь табунець спітнілих піших китайців.
Наливайко глянув на Якова і пирснув зо сміху — ну й ну! — та очі його, як і в Шостака, Петра і Оливки, по п'ялися на не бачених зроду чорних жінок, особливо на їхні чорні груди, що круглим камінням, ніби з нічної води, важко дихали з-під синіх і червоних шалей.
Яків сказав верблюду "тррр", чемно зігнув у поклоні шию й заговорив до гетьмана й старшини вже не як-небудь, а по-турецьки:
— Гюн айдин, гетьман-ага! Селям! Привів вам трохи приблудного китайського люду, щоб ви подивились. А як подивитесь, то скажете.
Яків витягнув двома пальцями з-під чалми із-за вуха вус, простелив його поруч з другим на пояс, подумав, а коли подумав, то перейшов з турецької на мову свою і все розпочав спочатку:
— Привів вам трохи китайців, а з ними й відзігорних паненок із другого, як мовить шановний пан євнух, із африканського народу. Дітися їм ніде, та й, як по правді, вояки із оцих китайців нікудишні, і в степу вони пропадуть. Зате кухарі добрячі! Кухарі такі, що нашим кашоварам і не снилось. Пропоную, пане гетьмане, взяти китайців у кухарі, а що робити з паненками, то я й сам не знаю.
— У монастир їх! — зіскочило в Петра з язика, бо він згадав Хабіджу і подумав, що на перших порах, поки звикне Хабіджа у монастирі до монашок, з негритянками їй не буде так сумно.
— Стривай, Петре, — Наливайко повернувся до Петра. — У який монастир? Куди?
— Та в той, пане гетьмане, про який я вам казав. У той, де й Галя. І там вже є одна, із їхнього ж кодла. Лише та не чорна, а коричнева, ніби із горіха. Я сеї ночі мусив туди її відтарабанити: арабська принцеса Хабіджа.
— Хто-хто? — не зрозумів Наливайко.
— Принцеса, гетьмане. Дочка арабського халіфа. Псфо недоказав, бо "слава! слава!! слава!!!" знизу, з Дністра,
помітивши Наливайка, один за одним, а за хвилину вже десятками й сотнями закричали з води козаки і стали виходити з кіньми на берег.
Один з-посеред одного вони виставляли напоказ Наливайкові своїх темних татарських коників, і ті, й ті тремтіли — козаки від щастя, а коні від страху. Скісним огненним стовпом по Дністру з-за горба ударило сонце, просвітило Дністер до дна, що стало видно на його кам'яному дні бурі спини осетрів і чорні спини сомів... Не забарюючись, сонце пішло Дністром на той його берег, жовтим медом облило верболози, що ті в одну мить позлипалися лоза до лозини. Від верболозів сонце пішло під ліс і вихопило дуби. Вихопило, та не пробило. Не просвітивши дубів, воно завернуло на покинутий ним, притінений кручами берег і вже отут, на цьому березі, м'яким плавленим золотом облило козаків і їхніх коней.