— Та на чорта він мені здався? Мені що — Куріпочки мало? Таке скажеш...
Галас і крики, непримиренніші та лютіші, ніж були перед тим, налягали з-під горбів на порожній табір вже не окремими, поодинокими хвилями, а піднімалися й котилися валом. Петро відкинув до плеча голову і прислухався.
— Семене, — сказав він Оливці — там іде бій. Там — б'ються...
Семен, обмиваючи з діжки сідло, підвів очі й насторожився:
— Щось наче схоже... Та однаково Наливайка будити не стану. Це ж б'ються свої — поб'ються й замиряться.
Він випростався і встромив у діжку голову. Петро ж пішов за Наливайків намет до конов'язі, де Куріпочка з Нали-вайковим Сватом, обійнявшись шиями, про щось думали. Петро відв'язав почищеного, помолоділого, аж наче порум'янілого, свого Куріпочку й повернувся з ним до Оливки.
Раптом, де не візьмись, плутаючи, наче п'яний, ногами, з роз'юшеним носом з'явився між куренями Сашко Шостак. Не сказавши ні слова, він проминув Петра й Оливку й похилитавсь до гармат. Гармаші позіскакували з дул. Сашко щось їм крикнув, вихопив з рук підлітка-гармаша трута й кресало, кресонув, трут задимів. Сашко підніс його до крайньої від табору мідної колісної гармати. Гармата, ніби спросоння і з переляку, гарикнула над вогким ранковим табором, і ядро, прошелестівши над Петровою шапкою, чорним кущем розірвалося на горбі. З Наливайкового намету прожогом вилетів горобець і щез десь під скелями біля полонених татар.
— Забивай ще одне! — загучав несамовитий голос Шостака. — Я тепер влущу просто по них! Будуть їм коні й до коней! Забивай кулю в дуло, чого стоїш?
Тремтячими руками хлопець підняв з корзини ядро, та впустив, воно впало йому на ногу, він ойкнув, нагнувся, підхопив його із землі знову і, стрибаючи на одній нозі, підскакав з ядром до гармати.
З намету вийшов уже одягнений Наливайко.
— Хто тут горіхи лущить? Сашко, ти? Що сталося? Йди сюди.
Шостак передав димлячого трута хлопцеві-гармашеві, підставив, аби кров не текла на сорочку, під ніс пригоршні й поплівся до гетьмана.
Наливайко побачив Жбура й, прив'язуючи до пояса шаблю, сонним, недоспаним голосом привітався:
— Петре, здрастуй.
Але той відповісти не встиг, і його, і Шостака випередив Оливка.
— Татарських ділимо коней, пане гетьмане, от і лущимо, — спираючись на дишло й гойдаючись від утоми, пояснив Семен.
— Л так і знав. Я так і знав, що так воно й буде! — Наливайко повернув голову туди, під горби, де після гарматного Шостакового пострілу трохи притихло.
— Я їх, сволоту, перемішу ядрами всіх! — виливаючи за діжку з пригорщей кров, сказав Шостак. — Глянь, Северине, півноса зчесали! Та, головне, хто — не знаю! Лк зчепилися! І все за одного татарського жеребця...
— Що ж то за жеребець такий? — примружив очі Наливайко. — Невже як мій Сват?
— Сват? Твій, гетьмане, Сват? — зморщився Шостак. — Хіба до твого Свата додати іще Петрового Куріпочку...
— Куріпочку? Лкого Куріпочку? Мого?! — аж присвиснув в дірку від зуба Петро. — Ні, ви лишень гляньте на цього конокрада: він уже мого Куріпочку зневажає! Бо ти хіба коли коней бачив? Побачив татарське якесь мишеня, і вже то для тебе кінь!
— Ні, панове, — похитав головою Шостак. — Скажу я вам: ох і жеребець! Ох і жеребчик!.. Підгорля біле, шия золота, груди чорні... І ноги з очей ростуть... І все ходить у нім, дихає, грає, кожна волосинка тремтить... Не кінь, а пісня!..
Сашко втратив од хвилювання мову й сплюнув кров'ю за спину.
— І ти його, певне, захотів собі? — спитав Наливайко.
— Аякже! Л ж то який не є, а полковник!
— Ну й що? — прискалив око Петро.
—Лк-то "ну й що"? Пику мою бачиш? Бачиш. Оце воно й є "ну й що". Ох і дали! Ох і вліпили!.. — Шостак нагнувся, висмикнув з-під намету білу акацієву стружку і став підтирати на вусах кров. — Та найбільше бере мене злість — не помітив, хто бив. Хоча, правда, я теж не бачив, кого бив я. Бо хіба у тім скопищі розбереш?
— Це вже, Сашко, дали тобі куті з медом не сіромахи, а козаки! — сказав Наливайко.
— Знаю-знаю: тепер вони всі при конях. Тепер вони козаки... Та що буде, коли кожен козак стане полковника бити в пику?.. Гей, малий! Димко! — крикнув Шостак хлопцеві-гарма-шеві, що саме молочаєвим молочком натирав розпухлу ногу. — Шмаляни ще разок по тому самому місцю, щоб не забувались!
Димко підняв трута, підігнув ногу, підскочив до гармати, і вона вдруге шарпонула ядром ранковий росяний горб.
Під горбами примовкло зовсім. Тепер чулося звідти говоріння, ніби у вогні дотріскував хмиз. Лиш від глоду і скель не втихав розпач і зойк полонених татар: вони прощалися зі своїми кіньми навіки...
— Досить, Сашко, вгамуйся, — усміхнувся Наливайко. — А то перекалічимо військо і лишимося самі. А ти, Семене, скачи під горби і скликай Коло. Я тільки вмиюся й буду.
Оливка підсунув дишло під намет, — може, іще знадобиться! — і, кладучи з плеча на плече важку голову, пішов до коня. Петро набрав з діжки відро води й заходився зливати Наливайкові на руки.
—А мені, Петре, не зливай, — попросив Жбура Шостак. — Бо я як нагнусь, то з мене вицебенить уся кров. Дай-но я краще ляжу на землю горілиць і ти лий на мене згори. Так мені, може, стане легше і кров перестане йти, чув?
— Та чув! — засміявся Петро. — Лягай на землю, підставляй носа, і буде тобі легше.
Шостак ліг на молочай, заразом підняв до щік і червоні від крові руки. Петро вилив на нього відро.
— Ох і прокляті! Щоб отак знівечити свого полковника... Ну взнаю, а взнаю хто бив... Ох і взнаю!.. Лий, Петре, лий, а я так трохи полежу... Вже мені легше...
Петро набрав з діжки іще відро, половину вилив на Сашка, а половину Наливайкові на шию.
— Петре, — дивлячись на Петра крізь воду, спитав Наливайко, — де ти вночі сотню водив, що вона вранці прийшла ледь жива?
— Та було діло... Розказувать зараз чи коли?
— Довго?
— Та одним словом не обійтися... Я, Северине... — Петро примовк, оглянувся на табір і кашлянув.
— Що? — схилений до землі, краплистим чубом гойднув Наливайко. — Що? Ти, Петре, роби щось одне: або зливай, або говори.
— Я, Северине, бачив сьогодні Галю...
Вода в Наливайковій пригорщі завмерла й важкими краплями западала під ноги. Не підводячи голови, охриплим враз голосом Наливайко спитав: