За спиною ігумені вже зібралося кілька озброєних черниць. Темними, недобрими очима вони вперлися в Петра і в Хабіджу.
— Хто вона, звідки й чия? — прогула з муру ігуменя.
— Та, — зам'явся Петро — як би це вам сказати і щоб не збрехати... Вона принцеса.
— Хто? — сірі лапаті брови ігумені заворушилися.
— Принцеса. Арабська. І в неї жар... вона горить... вчора увечері у мене була над Дністром, тут від вас недалечко, зустріч з одним видзігорним паном... Та що там довго розказувати: берете її чи ні? У військо, самі знаєте, я її везти не можу, а покинути напризволяще вовкам у пущі не хочеться...
— Так-таки і принцеса? Ще у нас не хватало тільки принцес! — ігуменя оглянулася на черниць.
— їй-богу, що принцеса! І ноги в сандаліях. Золотих.
— А якої вона віри?
— От чого не знаю — того не знаю... Та, мабуть, що без віри, бо як її сюди віз, то за всю дорогу вона не перехрестилась ні разу... От ви її й охрестите...
Ігуменя щось буркнула одній із черниць про корзину, і та, кинувши на Петра недоспаним оком, хутко подалася з муру у двір.
— Підведи ближче коня та розкутай її — нехай я гляну, бо, може, ніяка вона не арабська принцеса, а арабський антихрист?
Петро підвів Куріпочку під мур і поставив мордою, — ніби зумисне! — в жаб'ячу м'яту. Жаб'ячої м'яти Куріпочка не те що не любив — від самого її виду ним завжди починало трусити: так вона приторно і млосно смерділа. І вічно в тій м'яті повно смердючих комах і жучків... Куріпочка сплющив ніздрі й намагався не дихати. Здухвини його завмерли... Та скільки можна не дихати!., і Куріпочка, вдихнувши, витягнув із м'яти все, що у ній було, і апчихнув так, що з муру посипався вапняний тиньк... Петро глянув на Куріпочку, ніби рубонув його по шиї шаблею... Тоді підійшов до Хабіджі й розкутав їй голову.
Принцесині прокосі очі взялись переляком, з муру патлатою чорною вороною на чотирьох ногах над нею нависала ігуменя, а з-за її спини виглядали чорні голови черниць.
— Бідна дівчинка, бідна дитинка — самі шкіра й кості... І хто ж це тебе так ухоркав? Приймаємо! — загула ігуменя. — Беремо!..
Черниці спустили на мотузці плетену з лози корзину. Петро зняв Хабіджу із сідла, пересадив її у корзину й поклав на принцесині коліна одного із двох подарованих Лсельським гаманця.
— Цінь! — пискнула Хабіджа і, погойдуючись, попливла на мур.
— То як же все-таки з порохом і гарматами? — нагадала Петрові ігуменя.
— Матушко, вірте моєму слову — сьогодні все геть-чисто передам Наливайкові.
— А ви ж там глядіть, коли вже взялися, то бийтеся... А що із Запоріжжям? Ви замирилися з Січчю чи ні?
— Та... та... — замимрив Петро. — Наче ні. Наче ні, бо...
— Бо дурні ви усі разом узяті й нерозумний ваш Наливайко!..
Галя відійшла за гармату, сіла на траву й обхопила голову руками.
— А ти, — гула далі ігуменя, — стань на щось та підстав голову...
Та на що його стати? Під муром все було вирубано і голо. Петро підвів Куріпочку, зняв шапку й став на сідло. Ігуменя схрестила над його головою ковіньки й, ворушачи сірими лапатими бровами, зашепотіла сухими губами молитву... Стоячи під молитвою, Петро краєм ока помітив: на всьому монастирському дворі з вузлами під головами лежали сонні жінки, діти і такі ж, як і Галя, дівчата... їх було тисяча, а може, й більше — от їх скільки було...
Ще за версту, а то й за дві, не доїжджаючи до табору, Петро з Куріпочкою зачули любий серцю дух наливайківських коней. Самих коней не було видно, вони ховалися ще десь за горбами, та їхній настояний дух вже нісся тривким потоком, і пахло від нього, чим може пахнути лише від коней — підпеченими коржами.
Петро облизнувся, а Куріпочка пішов веселіше.
— Иди-йди, — казав йому Петро. — Біжи, на свою голову, скоренько. Бо ось як зайдемо в табір, то виберу собі два, а то й три татарських бахмати! А тебе спосудю комусь задаром, коли взагалі хто тебе візьме. А як не візьме, то віддам тебе якійсь безвухій, як і ти, старій кобилі, щоб вона била тебе по зубах ногами і не давала їсти...
Та Куріпочка на ці Петрові слова лише легенько поіржував і перед тим, як спуститись з горба в долинку й знову вичвалати на горб, черпнув обрубками холодного вранішнього сонця
й подумав: "Меліть, хазяїне, меліть що хочте, а мені аби швидше до своїх..."
У закущеній шипшинами й глодом долинці біля млявого й сонного — в один Куріпоччин стрибок — потічка Петро Куріпочку стримав:
— Тррр! Приберемося тут хоч трохи, а то Наливайко нас і не впізнає. Скаже: а що це за одні? У мене таких у війську нема і я таких задрипанців не приймаю!
Петро підійшов до потічка, вибрав де чистіше й не таке зелене від ряски плесо, опустивсь на коліна і глянув у воду. З води на нього подивився він сам, Петро, в якого по щоках і вусах шмиготіла налякана риб'яча мілкота.
Жбур витяг із піхви шаблю. Не поспішаючи, провів по лезу пальцем, змочив водою щоку, приклав лезо до щоки і став голитися. Та чи щетина за цю ніч так задубла, чи з шаблею зробилося щось не те, бо вона щетини не брала. Ковзала по ній, як по стерні. Тоді Петро поклав шаблю на зозулині черевички біля себе і витяг другу. Але й цій, другій, щетина піддаватись не поспішала. Петро подумав: "Що ж, так воно й має бути. Я ж то обома ними махав ще з учорашнього ранку і в дубах колупався..." — "А сьогодні вже ранок новий", — відповів між рибками той, у воді, водяний Петро, і всміхнувся цьому Петрові, що стояв навколішки на бережку. І цей, на бережку, як міг тихіше, аби не сполохати крикливих сорок і сорокопудів, став точити шаблі одна об одну.
Куріпочка саме підвів голову і дивився, як понад ним і притіненою долиною перетікала з горба на горб золота ріка сонця і в ній купалися берегові ластівки, або щурики, коли почув точіння шабель. І тільки він це почув, як враз, в одну мить, напружився, ворухнув ніздрями, присів на задні ноги й приготувався, коли на нього Петро вискочить і треба буде знову кудись бігти. Та коли глянув на Петра над потічком і побачив, що той узяв шаблю за обидва кінці й, скривившись, за-шмульгав нею по щоці й попід вусами на підборідді, заспокоївся... А ще, коли Петро став умиватися й так само, як і він, від води пирхати і стало видко, що у Петра такі ж самі, як і в нього, Куріпочки, невеличкі темно-вишневі очі,—то йому не так вже й захотілося до своїх. Закортіло побути з Петром у цій долинці удвох, походити поміж кущами, попастися,