— Панове! Яке щастя, який випадок і доля! Єзус Маріє! — І неспокійною стрибаючою рукою Ясельський поліз під кунтуш, витяг шитий срібною ниткою, темної шкіри гаманця. —
Ось, прошу вас, візьміть! Візьміть, а як треба буде іще... Та що там треба! — він перебив сам себе, обернувся і вскочив до карета знову.
За мить він з'явився й простягнув Петрові чорну, в перламутрових мушлях, торбинку. Петро взяв торбинку і гаманця, передав Шийці й сказав:
— Ми до ваших послуг, вельможний пане.
— Ради Бога, ради Бога, які ще послуги! Які ще можуть бути послуги! Одне те, що ви наспіли і врятували мене — все! Це ж треба так: виїхав я із Стамбула, минув Болгарію — все було тихо й мирно. Переправився в Ізмаїлі через Дунай, минув і Волощину, коли вже тут, отут, здавалося, на рідній ой-чизні — такий підлий напад...
Погляд посла завис на порубаній своїй охороні. Його БОЛОТЯНІ вуса поважчали, а біле малайове лице в тьмянуватому світлі полудневого сонця зробилося блідо-жовтам, як цвіт молочаю. Він підсьорбнув носом, і з його очей викотилися і стали на білих щоках дві голубі сльози, як ще одні очі.
— Зробіть мені, якщо ваша ласка, тоді ще одну послугу — поховайте мою охорону по-людськи... Пробачте, як вас величати, пане? — звернувся він до Петра.
— Мене звати Петро Жбур. Я сотник війська гетьмана Северина Наливайка.
— Дуже приємно, пане сотнику... Аякже, аякже... Знаю, знаю, чув про пана Наливая... —Ясельський намочив слиною ріжок хустинки, приклав його до покусаної губи і ще раз глянув на мертвих гусарів. — Так напасти, так нагло напасти!..
— На те вони і татари, — сказав Петро. — Кого вони й коли милували?
— У нашого короля із султаном договір! — вибухнув Ясельський. — А вони ж то під султаном турецьким сидять!
— Сидять вони під султаном, а живуть з нас. І вони, і ногайці, і... — Петро не доказав і усміхнувся. — Пане посол, а хто ці люди, що з вами, вони що — німі?
— А, — глянув Ясельський, — китайці...
Добре, що в розторсаному поїзді пана Ясельського знайшлося кілька мотик, бо цю прибережну дністровську спекотну глину не можна було б вгризти й зубами. Жбурові козаки видовбали могили, загорнули гусарів у червоне, узяте з обозу Ясельського, сукно і поховали їх разом з піками. Затим закотили на гарби розкидані бочки, позатягували на кантари тюки повсті та шовку. Глечики, казани, тарелі, словом, усю іншу дрібноту збирали по бур'янах китайці. Не добуті татарами карета й шарабани з невипряженими кіньми стояли осторонь, ближче до Дністра.
Допитливі козаки хотіли було глянути: може, і в кареті що поламалось, може, і в шарабанах що треба підправити чи підрихтувати, та посол заборонив до них навіть підходити. Так вони і стояли, запилені й мовчазні: шарабани, затягнені колись білою, а тепер сірою від пилу повстю, і карета з поза-навішуваними віконцями.
З Дністра потягнув млявий вітерець. Ґедзі взялися за коней з такою нетерплячою пристрастю і любов'ю, що навіть Куріпочка, звиклий до всього, луплячи їх з усієї сили хвостом, тонко постогнував...
То те, то се, і все воно одне за одним — козаки й незчулися, як стомлений день пішов на другу свою половину: то довбали могили, то підбирали по кущах відірвані колеса, ладнали перебиті дишла й потрощені гарби, зшивали обірвану кінську й верблюжу упряж. А тут ще животи розбурчалися, мов подуріли: бур-бур, гур-гур! Через ті животи на козаків стали оглядатися й китайці. Звісно, що стануть оглядатися! Бо поки козаки і туди і сюди, китайці порозставляли біля Дністра під горбом казани і жаровні, розв'язали солом'яні з сушеним кізяком мішечки, розповили вогонь — і пішла смакота! Від запахів з тих жаровень козакам забивало дих і в кожного у роті понабиралося слини, як у того верблюда... Петро й сам повів носом у бік тих жаровень і почав нишком спльовувати на молочай уже навіть не слиною, а піною, як кінь...
У сіруватому привечірньому мреві по той бік Дністра на голову й плечі кам'яної баби зліталися на ніч, важко складаючи зморені спекою крила, степові орли...
А по цей бік Дністра на всуціль поритому ховрашками горбі, — видно, був він столицею тутешнього ховрашкового племені, — китайці розстелили сині й жовті килими. На плете
— Hex жиє Корона і Річ Посполита! Віват! — ще раз вигукнув пан посол, і козаки й не помітили, як китайці наповнили мисочки вдруге.
— Hex жиє наш найясніший король Жигмонт Третій! Віват! —утретє вигукнув пан Лсельський, і козаки перекинули й за короля.
Пан Лсельський сів і взявся за палички. Тримаючи їх однією рукою, він замиготів ними до своїх вусів, і рис в тарелі почав осідати на очах.
Тепер хоч-не-хоч, а треба було братися за палички і собі. І славне товариство взялося... У темних корчуватих козацьких пальцях це бамбукове паліччя здалеку ще виглядало так-сяк, та як тільки козаки доправляли його до рису, воно раптом непевно ворушилося, розповзалося, налізало одне на одне, перехрещувалося, стирчало врізнобіч, як ракові клешні.
Яків Шийка біля тих паличок аж спітнів: він повертав ними і туди, і сюди, брався за них уже й другою рукою, але й обома руками у нього нічого путнього не виходило: лише встромить палички в рис, зачепить ними ну, кілька зернин, і вже, здається, от-от донесе їх до рота — так ні! Перед самим вже ротом, перед зубами, рис випорскував з-поміж паличок і масно, усім своїм жиром падав на штани! На штани або ж на килим!.. І якби ж то тільки в Якова! За якусь хвилину в плямах були вже всі козацькі штани й сорочки...
А китайці підливали! А вони підливали! їхні тоненькі птичі голоски так і витьохкували перед козаками, так і виспівували!.. Перевдягнені для такої оказії в нові, круглі в плечах, жовті халати, вмиті, без пуху, з тонкими заплетеними на потилицях кісками, китайці миготіли перед козаками навпроти малинового унизу Дністра і зеленіючого неба як привиди. І бодай краплю розлили! Не розлили! А наливали по вінця, по самі вінчики... І все частіше й частіше по двоє, а то й по троє вони збігали з горба до возів, довго там не барилися, і знову хекали під горб до учти з глеками на плечах...
Поволеньки-помаленьку, але дійшло вже до того, що як тільки пан Лсельський вставав і, погойдуючи мокрою мисочкою в руці, хотів було щось виголосити, як козаки відразу ж хором кричали йому "віват!".