— Цить, не реви! — смикав поводами Петро. — Нічого з ними не буде! З ними буде те, що й з тобою. А я тебе за ці всі года коли хоч раз пальцем тронув?
Насурмонений тонкосльозий Куріпочка відганяв хвостом ґедзів, кивав головою, та плакати не переставав.
— Петре, Петре, та глянь! — і очеретяна шия Якова Шийки затріщала. Та й козаки витягнули шиї, бо там, унизу, де білий Волоський шлях відгинався у чорно-жовтий на сонці
степ, там, у тій долині, котрийсь із татарських чамбулів на щось налетів і зупинився. Петро міркував: або надибали-перехопили кого, або ж голодранці між собою не помирились. На тому місці загорілося казна-що, там зайнялась така ворохоба, що важкопузі воласті дрохви на сірих своїх немічних крильцях дременули хто куди.
Крізь пилюгу, наче крізь решето, Петро і його козаки помітили, як метушливими ламкими віялами татари наскакували на збиті докупи чиїсь вози і гарби. За гарбами і за возами виднілися двоколісні кантари, шарабани й карета. Татари налітали на них, обтьохкували стрілами й похапки оглядались на горби і на шлях.
І ще помітив Петро, що за возами і шарабанами від них відбивається якесь воїнство. Воно розмахувало піками і щитами і в один голос горлало, ніби з нього виймали душу.
Татари вже не відскакували, не відлітали, а на куценьких своїх бахматах туго, по колу, обплітали той острівець невідомих Петрові вояків.
Раптом над одним возом, з білої наче піни, обтиканий з боків і спереду стрілами, звівся велетенський чорногубий верблюд. Навіть звідси, з горба, Петрові і козакам стало видно, як передсмертно запашіли верблюдові очі, а облізлі горби зателіпались на нім, мов рядна. Верблюд став обпльовувати татар та їхніх коней. Плював він далеко й сильно. Татари, не гаючись, увігнали в нього ще із десяток стріл, і тоді він, закинувши на зморщеній шиї маленьку дитячу свою голівку, плюнув іще раз поперед себе в степ, звалився на віз і захрипів...
— Панове, — Петро приострожив Куріпочку і взяв у руки шаблі. — Поїдемо та подивимось, що воно там без нас коїться!1..
Куріпочка, як завжди перед боєм, стис свої жовті гарбузові зуби, ворухнув ніздрями, присів на задні, викинув у степ ноги передні, відштовхнувся, і в голові йому зашуміло...
Сотня пішла рівно і плавко... Чи те, що козаки були за сьогоднішній день всі живі до одного, чи коні відчували близький тихий вечір, тихий водопій, вечерю і сон, бо всі вони — і коні, і козаки — легко зійшли з горба й німою гнідою хвилею погнали на татар.
Татари якраз вовтузились біля гарб: щось викидали, хапали, схоже, потрошили якісь перини і подушки, бо в хмарах білого пуху були і вони, і ті, кого колошматили.
Раптом тривожне "урр-урр, кзяк-кзяк" прогиркотіло над степом, і чамбул пересмикнуло: хоча й далеченько, та сотня Петра набирала ходу...
Петро нісся на Куріпочці, вмощувавсь у сідлі, тихо віднімав руки від руків'їв шабель, щоб дихали і не пітніли долоні, коли де не візьмись, з Куріпчиної гриви вискочив той самий степовий коник і, аби не зірватися та не впасти коню під копита, влип Петрові в щоку, зграбастав її всіма своїми залізними лапками... Кониковими крильцями вітер лупив Петра по оці. Петро закрутив головою, задмухав на коника крізь вус, аби його здути. Підняв плече, аби збити його плечем. Та коник не збивався і не здувався...
"Ну, стерво, зажди; після бою я тобі всі лапи повідриваю! Всі до одної!" — сичав про себе Петро й, загагющивши лоскітливе під кониковим крильцем око, скакав на Куріпочці з розплющеним другим і тим другим жалібно й безпорадно оглядався на сотню... Переляканий коник, ніби почувши, що думає зробити з ним після бою Петро, почав рятуватися і, лапка за лапкою, поліз на ніс. На кінчику горбатого Петрового носа він злякавсь іще дужче й попнувсь на Петрові вуса. Петро заклацав зубами. Коник відчув близьку смерть і з вусів почимчикував на шию, під сорочку. А під сорочкою подряпався у пахву і там, у пахві, заховавсь... Петрові навіть почулося, як він там, у темній і гарячій його пахві, від задоволення ще й сюркотнув, що врятувався, розправив крильця і став крильцями Петра лоскотати... Петро ж боявся лоскотів з дитинства, тікав від них, як від вогню, а тут у самісінькій пахві лоскоче коник...
— Гі-гі-гі! — зареготав чорний від люті Петро. — Га-га-га! Гу-гу-гу!..
Куріпочка злякано зиркнув на хазяїна, та лише зиркнув, бо треба було дивитись під ноги і слухатись його колін...
Та й Петро вже не оглядався, вів Куріпочку просто на вози і гарби, де щойно порпалися татари, і коли долетів, то побачив: перед ним і його сотнею в хмарі білого пуху стирлувалося зо два десятки якихось пожмаканих, пошарпаних воячків. У повстяних гостроверхих шапках вони тулилися до невеличкої роззолоченої карети. Піки в їхніх непевних руках тремтіли, а з обліплених пухом спітнілих облич виглядали чорненькі очі... Перед возами на молочаї лежало — Петро порахував — семеро, зарубаних татарами, польських гусарів...
Жбур кинув у піхви шаблі, і перше, що він зробив затим, так це нетерплячою швидкою рукою поліз під сорочку: лап-лап — коника не було... Втік!.. Втік? Петро зняв сорочку, вивернув і став розглядати її спереду та ззаду, заглянув у рукави — нема! Яків Шийка і козаки дивилися на свого сотника й не розуміли, що це з ним робиться.
— Нема! Втік! — сказав Петро, влупив сорочкою Куріпочку по шиї і, як був голий до пояса, сплигнув із сідла, примружив солоні очі й ступив до гостроверхих.
— Хто ви й чиї?
Захмарені білим пухом вояки сопли, тупилися на Петра й козаків, що, як і сотник, повпихали шаблі у піхви.
— Якове, — оглянувся Петро на Шийку, — спитай їх, може, вони турки?
Яків Шийка повагом зсунувся з сідла, повагом підійшов до Петра, статечно зупинився, гарненько витер шапкою лоба, пострушував з вусів пил, заклав одного вуса за вухо і заджеркотів до вояк по-турецькому. Говорив Яків довго, і слова з-під його надщербленого переднього зуба вискакували сухо, мов камінці. Слухаючи незрозумілого тепер свого Якова, козаки прибрали на конях молодецького вигляду і собі з видимою значущістю стали дивитися на гостроверхих. Нарешті Яків замовк і наставив, наче був глухуватий, вусате вухо.