З круглої башти одна за одною, а потім усі разом ударили гармати, і голоси острожчан, вигуки "Слава! Слава! Слава!" наче трохи нагріли князеві вікно. Князь потряс головою, подлубав мізинцем у вусі і знову прислухався...
Сенатор і каштелян княжато Януш Острозький їхав, як і належно, попереду війська. "От як буває: раніше заїжджав я в Острог у ворота Луцькі, а тепер в'їжджаю у ворота Татарські. Всього в Острозі воріт двоє. То що ж виходить? То виходить, що всі ворота мої", — лагідно думав і лагідно усміхався сам собі Януш.
Гусари, драіуни, а за ними й ополченці ламали строї, тиснулися ближче до Януша, щоб і собі першими побачити і відчути, як їх зустріне Острог.
А Острог зустрічав Янушеве військо салютом. Почувши його, вояки розправили плечі, підбили на щоки вуса, і погляд їхнього полководця Януша Острозького дзвенів у погляді кожного шляхтича.
За Янушем, за його спиною, на санях, із обгорілих, обвуглених дощок п'ятківської церкви був збитий поміст, і на нім, рівно поставлений, їхав золотий хрест. Він височів над Янушем, над військом і, відбиваючи призахідне вишневе над Острогом сонце, кидав вишневі зайчики на одіж, на зброю, на вісім забраних у запорожців гармат, на небо, на Горинь, на мишачі на снігу сліди, на витеребленс снігурами насіння кінського щавлю.
— А де сотник мого батька? — спитав Януш. — Покличте його. Хай їде зі мною поруч.
"Батькові буде приємно, як побачить його поруч зі мною", — подумав Януш.
Наливайко, а з ним і Жбур, і Шостак, Оливка і Шийка — всі вчотирьох, а Наливайко п'ятий — під'їхали.
— Ви бачите, пане сотнику, оцей золотий п'ятківський хрест? — спитав Наливайка Януш.
— Бачу, вельможний пане сенаторе.
— Так от, пане сотнику, я накажу виплавити з хреста золоті ланцюги і всім, всім, у тому числі і вам, усім, хто не хоче прийняти нашу віру, накинути ланцюги на шиї і завести, затягнути, заволочити в одну-єдину правдиву на світі віру — католицтво.
Наливайко змовчав. Не відповів нічого. Прикусили вуса і його товариші... їхали далі.
Тим часом Острог і Горинь задихали дзвонами і тріскучою від морозу кригою голосніше. Стало вже видно і річкові заку-ценілі лози, а за ними і натовп, хоругви і прапори...
— Чом, пане сотнику, ви мовчите? Чи ви недочули? То я можу вам повторити: ланцюги на шиї, на шиї, на шиї! Але ланцюги які? Золоті!
— А якби, пане сенаторе, золотий ланцюг на шию вам?
— Як? — не зрозумів Януш. — Мені?
— Вам.
— Мені?
— А то що? Хіба у вас не така шия, як у всіх? Ви, пане вельможний сенаторе, наскільки я знаю, були донедавна в одній вірі з нами, у православній. Затим перейшли на католицтво. То, правда, ваше діло, приватне.
— Моє. Моє. —Януш став набухати. —Але ж до чого тут моя шия?
— Як-то до чого? Ви ж хочете всім ланцюг на шию — і в одну віру. Хоч би на тих золотих ланцюгах усі повісились.
— А хоч би й так! — закипів Януш.
— А я, приміром, не хочу вішатись. У мене віра своя, і мені вішатись не треба. По-моєму, мусить бути так: кожен нехай вірить у що хоче. Або не вірить. Словом, кожен хай хоче, як схоче.
— Ти... ти... ти... Так ти проти єдиної в світі, єдиної-пре-єдиної моєї віри? —Янушем заколотило.
— Проти, — сказав Наливайко.
— А як же ти, ти ось тепер, позавчора, у П'ятці порубав, попаплюжив, потолочив, пролив кров запорізьких козаків — своїх, а не чиїх-небудь єдиновірців?..
— Замовчіть! — крикнув Наливайко, і зуби його закришились.
— Бо у вас — і в тебе, і в них — нема віри! І я колись був таким, поки не спізнав справжнього, істинного Бога! А ви якими були, такими і є! Ви — худоба, ви — темне бидло, твань і раби! Ви не люди, ви...
Януш не договорив. Наливайко вихопив шаблю і рубонув його по голові. Розсічений шолом встряг йому краями в волосся, і Янушева кров цвиркнула Наливайкові в очі. Гусари кинулися рубати Наливайка. Сват закрутився під їхніми палашами, як дзига, і заіржав. Миготіла шабля і Наливайка. Жбур, Шостак, Оливка і Шийка лише встигали піднімати свої... За хвилину біля Наливайка вже була його сотня... Нали-вайківці билися так, що їм ставало страшно за самих себе: так вже вони відводили давно закипілу душу! Навіть їхні коні ощиреними зубами гризли коней драгунів і гусарів. Ополченці, що сунулись перед обозом, побачивши Острозького сотника у рубанині, знову, як і в П'ятці, бебехнулись у сніг.
— Забирайте хреста, гармати і скачіть за мною! — пришпоривши Свата, крикнув Наливайко, перегнувся з сідла, зачерпнув пригоршнею снігу й уже на ходу став витирати з лоба і з шиї кров...
Князь Василь прохукав у шибці синеньку проталину і побачив: безладно розкидане, розбите Янушеве військо, хто як міг, втікало до Острога. А за Горинню, по той її берег зі своїм військом у снігах щезав Наливайко. "Все", — сказав князь. Тепер уже знав, що Наливайко не повернеться до нього ніколи. Він підняв повстання.
Князь Василь закутався полами потепліше і вільною рукою перехрестив вікно. Проталину у вікні стало затягувати морозом. Всі дзвони в Острозі мовчали. Вони принишкли, ніби їх і не було — ні православних, ні католицьких. І раптом крізь перемерзлу тишу заговорив один. Один, як горобчик, дзвін спурхнув над Острогом і закалатав. І бив у нього спу-дей-паламар Острозької Академії, майбутній великий гетьман України і всього Запорізького Війська, який разом з усім низовим козацтвом і всіма скарбами запишеться у члени Київської братської школи — Києво-Могилянської Академії, Петро Конашевич-Сагайдачний. Та це ще буде через двадцять п'ять років, а тепер, просунувши руки і ноги у мотузяні петельки, він налягав на дзвони. Його зелені, як бите, товчене скло, очі сміялися, і він ще й співав до своєї панянки, що знову стояла на драбині і смикала його за холошу...
Розділ третій
Тепер Наливайко, після року повстанських блукань на Поділлі, повертався з Угорщини, і ось вони втрьох — татарський хан, польський головнокомандувач і він, гетьман селянського війська, гетьман, чиє звання у ніякі списки й реєстри ніхто не заносив, — зійшлися на Дністрі. Одному із них — Газі-Гірею — треба було бігом на Дунай до султана; другому—Жолкевському — хана перепинити, а заодно й знищити Наливайка, а третій — Наливайко — мав, повернувшись додому, на Україну, як і рік тому, братись за все спочатку.