— Всім зариватися в кучугури! — сіпаючи оком, віддав наказ ополченський капітан.
У які кучугури, коли під кожною — хата, а в ній, біля теплої печі, поряд з господарями сидять з усмішечками, шаблями і рушницями козаки? Зариватися в кучугури — це те саме, що добровільно зариватися у свою смерть!
І ополченці вирішили по-своєму. Зиркаючи на синій місячний вигін, вони стали підсовуватись на колінах до своїх кумів, родичів, земляків, до тих, хто кого добре знав, і, не слухаючи капітана, радились між собою. Темні ополченські гурти розбивались на купки дрібніші. Вони обкладалися з усіх боків мушкетами і руїнницями, всією зброєю, яка в них була, давали один одному, щоб не заснути, по носах талабани, і в такий спосіб чекали Лнуша, ранку і Божої до себе милості.
Зненацька з-за П'ятки, з поля, де здиміли сотник і його сотня, вирвався вершник. Його рябе, побите віспою, в синіх місячних клаптях обличчя було схилене з коня до заметів. Прилітаючи над головами ополченців, він наказав не стріляти. Промчавши отак над шляхтою, вершник зник — подався туди, звідки й пригнався: до Острозького сотника, в поле.
Шляхта і капітан позатерпали знову: не стріляти? Куди не стріляти? По чому? Тут не те що стріляти, а вже й тримати в руках зброю не хотілося... Он під ними, з-під снігу, з хат, зачувши їхню погибель, вже виють собаки...
І справді, собаки завили: тим із шляхти, хто лежав, — у животи, а хто стояв на колінах, — у коліна. Декому із ополченців це собаче виття пробивало все тіло і вило з тіла. Тому, хто стояв би збоку і збоку дивився, тому могло б здатися, що то виють з-під снігу не собаки, а три тисячі ротів спанікова-ного війська...
— Нікому без нашого дозволу не стріляти! Стріляти тільки з нашого наказу! — закашляли ротмістри, і тієї ж миті з поля щось заіігуміло, забило копитами, і над помертвілими ополченцями простелилися коні сотника з Острога, "Все, нам кінець, — подумала шляхта. — Отепер нам, нарешті, кінець..." Та не встигли ополченці й кліпнути, як сотник уже пролетів над ними і, огинаючи вигін відразу з обох боків, упав на нього усіма своїми кіньми. З вигону по нім знову усмалили тією ж страшною зброєю, та, видно, для тих, хто по ньому стріляв, було пізно: Наливайко і його сотня вигін уже підім'яли.
— Будь благословен! Будь тричі благословенний! — шепотіли услід Наливайкові прочумілі ополченці і задубілими пальцями хрестили його летючу спину.
— То пан сотник відступив за П'ятку зумисне! То він відійшов задля коней, для розгону!.. Честь і гонор! Гонор і честь! — витирав рукавицями очі ополченський капітан.
Закиданим снігами яром Наливайко гнався за невидимими запорожцями. На білому снігу, в білих кожухах, на білих санях, запряжених сивими кіньми, запорожці і справді були невидимі. Наливайко вв'язався за ними на слух — по вискові полоззя та по ляскоту батогів. "Так ось чому їх непомітно було на вигоні! Ну й хитрунчики! Підробились під сніг! Підлицювалися, перекинулися під сніжок! Ну ж і перекинчики!.. І треба було до такого додуматись! Та ще при такій зброї! Оце військо! Оце потуга! Вмру, а іх здожену і ту їхню зброю мацну бодай пальцем! — тьохкало в голові Наливайка. — Запорожці — й на санях? А чом би й ні? Коні несуть у степ, а вони лежать собі і з задків смалять... Такого ще не бувало!.. Заведу, заведу, заведу отаке і в себе. Тоді хай спробує хто мене наздогнати!.. Та тую зброю можна буде влітку покласти і на вози, на колеса!.. Ну ж і хитрунчики, ну й козаченьки, ще й запорожченки!.. Турки, татари, шляхта... шляхта, татари, турки... турки, шляхта, татари... — Зневідь-чого взялися у Севериновій голові ці троє слів. Взялися, як за конем ґедзі, і вже не покидали його. — А-а, — сказав собі Наливайко, — ці слова прилипли до мене через тих, з ким запорожці шарпаються!.. Ая запорожців тепер доганяю... доганяю, і дожену, і заберу у них тую зброю!.."
Білим яром козацькі сани летіли, як по воді за вітром пір'їни. Тоді як Наливайковим коням, що цілу ніч сліпали ожеледицею і зараз хропли по заметах, було важкенько. Декотрі з коней вже ледве брьохкались, диміли здухвинами, орали мордами, соловіли очима, вибачливо оглядались на своїх господарів і — зупинялися, мліли... Та не всі. Таких, як Наливайків Сват і Жбурів Куріпочка, і коники Шийчин, Оливчин та Шостаків, таких не брав ніякий чорт. Чи вони примудрялись ставить копита по-особливому, відомому лише їм способу, чи у їхніх копитах були ще одні очі і вони дивилися ними, де твердіше, бо ці коні від козацьких саней не відставали, висли у них на задках і збоку, як прив'язані. Лише дужче хропли, і з їхніх ніздрів із кожним стрибком вистрілювали на сніг не перетравлені з учорашнього дня вівсяні зерна.
А як вскочили в яр, з тієї своєї дивовижної зброї запорожці більш не смалили. Чи їм було довго її заряджати, чи вона у них зіпсувалась?.. Козаки взялись за рушниці.
— Доганяйте їх та рубайте на санях посторонки і шлеї! Тоді вони зупиняться самі! — крикнув Наливайко Жбурові і Шостаку, що мчали поруч із ним, а сам пустив Свата за першими санями з десяти, щоб забігти й перепинити найперші. Тоді вони стануть усі. Куди подінуться? Наливайко обігнав одні сани, другі, треті... Сват промайнув і лишив за собою ось уже сьомі й восьмі... Наливайко ще й ще підохочував Свата острогами. Та його не треба було й підохочувати. Вітроно-гому, так само, як і вітроголовому, Сватові завжди було на умі одне: бігти, бігти і тільки бігти, і аби його ніхто не випереджав. Сват не любив нюхати чужі хвости!
Обганяючи сани, Наливайко помітив, що запорожці, з якими він мав справу сьогодні, були не такі вже й молоді. По їхніх срібних вусах, їм підбивалося вже за сорок, під п'ятдесят. Вони лежали, окрім їздового, спинами один до одного і цілилися з рутштаць... Перші дві кулі дзизнули Наливайкові над головою, сплюїцилися об шаблю і, ще гарячі, впали йому за комір кожуха: кулі пахли запліснявілою з діжки капустою. Третя куля — із восьмих саней — прошила Наливайкові навскоси вуса, пройшла над губою і запахла по-свинячому — свинячим лайном. Четверта куля ще, мабуть, до нього не долетіла, вона, видно, в рушницю ще забивалась, і Наливайко крикнув: