Ззаду, за ландскнехтами, готувалися барабанщики з барабанами для команд під час бою.
По боках — для прикриття ландскнехтів від кінноти — з трьохметровими піками у панцирних руках шикувалися пікіне-ри. їхні мокрі з туману шоломи біло полискували, як гусячі яйця.
Від згрудженої посеред наливайківського табору кінноти відірвався вершник у білій сорочці й поскакав на пагорб до гармат. Там він зіскочив з коня, скликав до себе гармашів. Підійшов до крайньої від степу гармати й став наводити її на табір Жолкевського. Поки він це робив, гармаші, було видно, з кожного його руху не спускали очей. Та ось гармату навів, підніс до неї розпечену ключку — і вона ніби злякалась, відскочила йому під ноги, і ядро, не долетівши до першого ряду ландскнехтів, врилося в землю. Тоді він підбіг до гармати, що стояла по центру, і став наводити на Жолкевського й ту. І знову стрибнуло гарматне дуло, й друге ядро вибухнуло поруч із першим.
Жолкевський похитав головою.
Та це ще було не все. Разом з гармашами вершник перебіг до крайньої, вже від Дністра, гармати — і ось третє ядро розірвалося поміж першими тими двома.
— Ну й око! З трьох гармат, з різних кінців — і в одне місце! Оце так пристрілка! — вигукнув Жолкевський й оглянувся на своїх полковників і ротмістрів. Його бистрі очі зазолотіли від захвату.
А той, на пагорбі, про щось з гармашами іще погомонів, стріпнув руками, крутнув головою, полою сорочки витер шию й вискочив на коня. Та з пагорба не спустився, а на хвилину завмер у сідлі — дивився на польський табір. Жолкевському здалося, що вершник дивиться прямо на нього, в його недоспані очі, й молодими під вусом губами каже Жолкевському через степ: "Доброго ранку!"
"Дзень добри!" — відповів Жолкевський йому.
Тепер Жолкевський не сумнівався — той вершник був Северин Наливайко.
Битва почалася. Наливайко ударив з гармат по Жолкевському ще раз, Жолкевський — по ханові, а хан — по Наливайкові. За годину все змішалося, і стало вже невідомо, хто кого бив, тікав чи перемагав...
...Минулої зими, якраз на Різдво, сотник надвірної сотні князя Василя Острозького Северин Наливайко з двома своїми товаришами приїхав з Острога додому в Гусятин, взяв благословення батьків і заслав до своєї нареченої Галі Горошко сватів.
Зима того року видалася глибока. Останніми трьома тижнями мело й понамітало так, що Гусятин засів у снігах не те що по вікна, а й по димарі. А ті хати, що стояли понад Збручем унизу, позаносило й з димарями. Там, на тому кутку, за-мело-завіяло геть, і зайці бігали по вишнях, по грушах та яблунях. Вони вечеряли яблуневими над снігами вершками, наїдалися ними від пуза, вволю, й тільки того, що не щедрували.
Люди, мабуть, відчували, що будуть такі сніги, і перед тим, як захуртечило, загодя подбали про коней і про корів, свиней та овечок. Понаносили в стайні, сажі, кошари сіна і буряків, намішали висівок, одне слово, понаставляли худобі всіляких харчів і пійла. Не забули й про себе, бо з-під снігів на різдвяний той вечір з гусятинських димарів, чорніючих і поодиноких, яких чудом не позамітало, витікав дух калачів та грушевих узварів. З димарів пахло запеченим м'ясом, вудженими на вишняку ковбасами, й вовки, що відтепер не обминали Гусятина, а ходили над ним пішки, встромляли у димарі носи й нанюхувались до иочамріння. А після всього, ніби в якомусь чаду, вовки задирали над тими ж димарями морди й тоскно вили-плакали так, що їх жаліли не лише сховані під снігами люди, а й висіяні зверху над ними різдвяні зорі...
Робити на свята було гріх, і через те ніхто з іусятинців відкопуватись і не збирався. За білими святковими столами в натоплених хатах люди сиділи та дослухалися, чи хто де щедрує? В декотрих сім'ях щедрували самі: чоловік—жінці, дід — бабі, а діти — так ті щебетали усім. Або ж виспівували сім'єю, гуртом, й обдаровували самих себе горіхами, стрічками, грішми та частувалися чарочкою.
Де живуть Галя з матір'ю, Наливайко, звісно, знав, але тепер ні він, ні обидва його тутешні свати Горошкової хати знайти не могли; її, як і увесь над Збручем куток, закидало снігом. І аби хоч який-небудь знак! Приміром, якесь височеньке дерево, скажімо, верба чи тополя, — ніде нічого!.. Самі яблуневі, обгризені зайцями, вершечки та ті ж примерзлі заячі бубки у їхніх же й слідах! Кругом, де не кинь, синіми іскрами мерехтіло біле морозяне повивало, і лиш далеко-далеко низькою чорною биндою лежав за Збручем ліс. А поруч, перед очима і під ногами, палахкотіли снігові горби. Під ними й попритихали теплі, надихані хати. Коли-не-коли то зблизька, то десь крізь глибоку снігову товщ неясними, нерозбірливими голосами пробивалися з хат різдвяні прихмелені пісні...
— Десь наче тут, та де? — з хлібиною і лопатами у руках, кліпаючи липкими від морозу віями, вдивлялися у замети Наливайкові свати. Вони один на одного оглядались, нетямкува-то дивилися під ноги та навкруги й потихеньку, аби ніхто, — бо ж Різдво! — не почув, згадували у вуса чорта.
Наливайко та двоє його товаришів-козаків — Петро Жбур і Яків Шийка — стримано покахикували в кулаки й мовчали. Хоча Петрові й кортіло під'юдити: "А може, Северине, прийдеш свататись по весні, як розтане? Бо де ж тая твоя наречена, коли ти сам не знаєш?.."
Наливайкові свати—дядько Кирило та дід Максим — знітилися до краю. Кирило, м'який, лагідний чоловік, рідний брат Наливайкового батька, ніяково дивився на Северина й розводив руками:
— Ходимо Гусятином і вдень, і ввечері, — і не один, слава Богу, рік, — здається, знаємо кожну вуличку, хату й тин, а от, виходить, не знаємо!..
—Ай справді! — казав дід Максим. — І хоч би тобі зустрівсь який пес! Бо по псові можна пізнати, де хто живе. Так немає! Поховали люди від хуги й собак, позатягували у сіни. І добре зробили — позамерзали б у таку тріскотнечу... А глянь-но, Кириле, чи не побіліло у мене вухо, бо я його щось не чую?
Кирило придивився до дідового вуха:
— Є! Готове! Біле, як вареник!
— Як — біле? Як — вареник? — злякався дід.
— Пождіть-пождіть, я вам зараз поможу! — Кирило передав Наливайкові хлібину, лопату — Жбурові, а сам зігнувся до снігу, нашкріб, подивився, що мало, нашкріб ще, хукнув на пригорщі, аби той сніг не був таким холодним, й заходився розтирати дідове вухо.