Северин Наливайко

Сторінка 16 з 122

Вінграновський Микола

клепки у голові Комулео. Хіба що для нього, для цього об-лізлого папського шпигуна, яких у папи хоч греблю гати..."

— Прошу знайомитися. — Князь Василь оглянувся на сина і Комулео. — Кирило Лукаріс. Ректор нашої Академії. Навчався в Італії, в Падуї. Грек. Рекомендований нам Александ-рійським патріархом Мелетієм.

"Ну й гидоморда, — подумав про Лукаріса Януш. — Ніби я тебе не знаю! Дарма, що через кілька років ти можеш стати патріархом Константинопольським всієї православної церкви. Все одно ти гидоморда. Бо я хочу тебе так називати!.. "

Патер дон Комулео вклонився.

— Колишній ректор грецьких наук у Падуї, організатор Молдавської церкви, грек Никифор.

"Ще й оця гидогепа тут!" — подумки відзначив Януш. Патер дон Комулео вклонився.

— Чех Павло Палеурус, кальвініст, перекладач біблійних книг чеською мовою, — вів далі князь Василь.

"Ну, без оцієї гепи ніде не обійдеться!" — ковзнув оком по Палеурусу Януш.

Патер дон Комулео вклонився.

— Поляк Ян Лятош, професор Краківського університету, доктор медицини й астролог, — і князь Василь вдячно глянув на Лятоша.

"І ця польська дула тут? Втекла із Кракова?" — і Януш тернув по підлозі підбором чобота. Патер дон Комулео вклонився.

— Мелетій Смотрицький, син покійного ректора нашої Академії Герасима Смотрицького. Вчився у Римі, Нюрнберзі, Мінську, побував у Палестині.

"І ця гузниця, мій ровесник, тута? Дарма, що ти такий розумний і можеш стати архієпископом Полоцьким і ректором Київської академії. Дарма!" — Януш уже стомивсь.

Патер дон Комулео вклонився.

— Настоятель нашої церкви святого Миколая, мій, сповідник священик Дем'ян Наливайко.

"А де його брат? Чом його тут немає?" — Януш вклонився Дем'янові.

Патер дон Комулео вклонився нижче.

— А це хто? — спитав батька Януш.

— Хто? — не зрозумів князь Василь.

— Той, що виглядає з-за плеча священика Наливайка. Старий Острозький пошукав очима.

— Там, сину, нема нікого.

— Вже нема, бо пригнувся. Хлопче, а підведися! Хлопець, що ховався за Дем'яновими плечима, встав.

— Це спудей нашої Академії і заодно, для приробітку, паламар нашої церкви Петро Конашевич, — пояснив Дем'ян Наливайко.

Патер дон Комулео вклонився, а сірі зимові очі Януша зустрілися з зеленими, як бите товчене скло, очима Конаше-вича. Вони Янушеві сподобалися. Та не дуже.

Серед ночі світло у горішньому на вежі вікні погасло, і з воріт замку вийшов Дем'ян.

— Що? — спитав Наливайко брата.

— Князь мене не послухав. Януш батька переконав: жовніри лишаються в Острозі, а ти, Северине, при Януші, з його військом підеш на П'ятку.

— Я? Я? — потемнів Наливайко. — На козаків, на запорожців?

— Так сказав князь. Так захотів Януш. Знав, що хотів!.. Дивись там, Северине, коли б не було біди.

— Хіба я знаю... — тихо почав було Наливайко та й не доказав. — Ти нас з Галею обвінчаєш у Острозі чи поїдемо в Гусятин?

— Поїдем у Гусятин. На Спаса?

— На Спаса, — сказав Наливайко. — И покину усе. Піду в кузню ковалем.

Простелене сіре снігове небо лежало над рівною сніговою землею німо і низько — якраз урівень коня з вершником. А такий, як Петро Жбур, такий мусив пригинати у сідлі голову, щоб не черкати об небо шапкою. А як підсунулись до П'ятки й пішли горби, небо прилягло до землі іще нижче, бо попригинало голови усе військо. Назустріч переднім шеренгам гусар із збитого хмаровиння вистромлювались над снігами задубілі дзьоби ворон. Побачивши чорне рухливе груддя озброєних людей на конях, птахи розвертались і летіли на П'ятку. Зате вже в П'ятці вони розкаркались так, що їм заходились підвивати й собаки. Зачувши поголовне виття собак, з навколишніх лісів підпряглися вити й вовки.

Розрум'янені Янушеві щоки позеленіли: тепер тебе почує не те що Косинський, а й уся за тисячу верст Запорізька Січ!.. Януша пересмикувало... їхали далі, і скільки Януш не приглядався — П'ятки й козаків не було, ніби не було їх зовсім, ніби Януш вигадав їх і п'ять тисяч польського війська дурно били об зледенілі сніги копита й ноги. Все навкруги стелилося сіро-біле — і зверху, і знизу, і по боках. Сніги і небо злилися в одне, й видавалось незрозумілим, по чому військо йде — по небу чи по землі? Вояків охоплювала непевність, а тут, як на зло, разом з морозом і вітром підстелилась відлига, і всі гусари, драгуни, ополченці поробилися скляні і стали дзвеніти. У таких шатах поляки не впізнавали один одного, перепитували хто є хто, рушницями і шаблями оббивали один на одному і на конях лід та все цікавились, чи їдуть за ними вози-тяжарі з питвом. Поволеньки, з виском ріжучи колесами скляну снігову рінь, вози їхали. Від цього легшало: швидше б у бій, а там, після бою, можна буде погрітися досхочу. А як не вбереже доля, то грітися доведеться біля чортячих зі смолою казанів на тому світі...

Стало затягувати льодом й конячі морди. Коні почали задихатися. Вершники злазили з сідел і руків'ям нагайок проштрикували коням замерзлі ніздрі.

Та де ж та П'ятка? Де вона? Куций лютневий день зібрався відійти, і Януш подумав: "А може б, поки не затемніло, кинути для початку на цей воронячий гам і собаче виття драгунів? П'ятка ж то тут, тут, бо де ж їй бути? Та ні, — вирішив він, — не стану дрібнити війська, трохи просунуся, а там побачу..."

І хоч би тобі для жарту з'явився який козацький дозор чи промайнула козацька шапка — ніде нікого. Лише далеченько, ковзаючись, впоперек поля перебіг перед військом здоровенний вовк, та й той, заклопотаний, видно, своїми весільними справами, не звернув на військо ніякої уваги, навіть не оглянувся.

Наливайко П'ятку почув: з низьких воскуватих снігів у його ніздрі дихнув ледь чутний м'який житній димок, і хоча відразу ж

і пропав, та пам'ять про себе залишив... Наливайкова сотня шкрябала підковами на правому крилі Лнушевого війська. Вона наближалася до Косинського й ось-ось за Лнушевим наказом мала піти на запорожців в атаку. Всі наливайківці були чомусь мокрі, наче їх обливав дощ. В'їдлива з морозом відлига замість того, щоб скляніти, як на поляках, на них розтавала, заливала очі водою, цебеніла з носів і вух, здзюркувала з кінських морд і хвостів. Від Наливайкових козаків, як від хворих, пахкало жаром, і Наливайко, їдучи на Сватові попереду, чув це жаріння спиною. І він увесь горів, ніби в гарячці, а права рука, якою за хвилину-другу доведеться витягати із піхов шаблю, зробилася дерев'яною і не згиналася. Наливайківці мовчки хнюпилися у сідлах, дивилися по боках, ховали один від одного очі, а Яків Шийка сховав і голову — звів плечі, що їхав ніби без голови. Жбур тоскно вдивлявся в бліду ожеледицю і, коли Наливайко на нього оглядався, ховав нишком погляд у гриву Куріпочки.