Першими на козаків рушили ополченці, ландскнехти, пікінери й команди чиншової шляхти. За ними, від мосту, розгорнувшись крилатим півколом, сяйнули на сонці сталеві кіраси гусарів. Гусари, а з лівого боку від них і полки драгунів та гайдуків, як і полки жовнірів, аж до ледь видних на обрії загонів Ружинського, Струса та Вишневецького, — всі вони одночасно, від шаблі і до копита, грізно гойднулись і пішли на табір. І степом, і лугом, і від Сули на принишкле за возами козацтво погецало кевкання конячих селезінок, брязкіт гнуздечок та причавлений запах трав. Усе польське військо бриніло — його обліпили коники. Потривожені копитами та чобітьми, лугові коники, рятуючись від загибелі, повистрибували жовнірам і гусарам, драгунам і гайдукам на щоки та вуса й засюркотіли з відчаю так, що їхній сюркіт через Сулу почув на горбі навіть Жолкевський. Він торкнув острогами коня і з'їхав униз до Лубен через міст на той берег до свого війська. Настороженим роєм за ним гарцювали його ад'ютанти.
Польські гармати гримнули вдруге. Десять ближчих до річки возів із козаками в бризках грязюки та кіпоті піднялися на вибухах. Вози з козаками якусь мить над низиною зависли, постояли над Сулою, а вже тоді, з розкиданими в повітрі колесами та шапками, знову осіли на мочарі.
Лави Жолкевського наближалися до табору. Ось вони вже від нього на постріл... Ось вони вже від нього на півдороги польоту кулі... Табір люто мовчав. Козацькі ожити, рушниці та гаківниці, а з ними й гармати замість набоїв ніби понабирали в дула води — поніміли та поціпеніли. Чого, чого чекали вони?! Єдине, що дихало за возами, це в козацьких зубах лю-лечки-носогрійки — з них вилися димки і потріскував тютюнець...
Польські гармати гримнули втретє. Та добили вони, як вперше і вдруге, лише до крайніх від річки возів. Далі вони не добили.
Польські полки перейшли на біг. Земля пішла дугами, і аж тепер уже нарешті козаки-піхотинці за ровом, валами та колесами — так само, як і кіннота посеред табору, — спроквола заворушили зброєю: шаблями, рушницями, косами і ціпами, ратищами та бойовими лопатами. Гармаші до гармат схилилися нижче, як раптом... раптом сталося те, чого не чекав жоден козак: за яких-небудь двісті кроків від табору польські полки зупинилися! Усі — до копита і до ноги! Мов зачаровані! И відразу ж із других чи третіх їхніх задиханих лав, якраз навпроти намету гетьмана Лободи, з білими штандартами у руках з'явилося двоє вершників — начальник розвідки Жолкевського Януш Козловський та посланник польського короля Збігнєв Лсельський. По важких БОЛОТЯНИХ вусах Петро
Жбур упізнав його зразу! "Хабіджа!.." — промайнуло в Жбу-ровій голові, і він почув її голос. "Цінь!.. Цінь!" — над Петром і Куріпочкою, над Солоницею і табором цінькнув голос пролітаючої синички...
Вершники зупинилися біля рову і прокричали, що вони є парламентарі і що ідуть вони для переговорів. Лобода, що застиг на коні біля церкви попереду готових до бою своїх реєстровців, уклав шаблю у піхви та гукнув до возів козакам-піхотинцям, аби вони вершників пропустили.
По скиненому через рів дощаному настилу, зсутулившись під поглядами козаків, вершники під'їхали до Лободи, і він, привітавшись, запросив їх разом зі своїми сотниками до свого намету. Про Наливайка Лобода ніби й забув. Наливайка для нього ніби тут і не було — ні його самого, ні двох його кінних полків та за возами козаків-піхотинців. Наливайківців як ошпарило. Частина їх від возів, частина на конях посунули до реєстровців. Та реєстрові козаки намет Лободи оточили й шаблями, що були оголені проти поляків, тепер нагострилися проти своїх — козаків Наливайка.
Блідий Наливайко скочив з коня й разом із Шостаком, Оливкою, Жбуром і Шийкою поспішив до намету Лободи. Реєстрові перед ним розступилися, та дорогу Шостаку, Оливці, Жбурові й Шийці загородили. Наливайко зайшов у намет, і по хвилині звідти долинув його страшний голос: "Не буде цього! Ніколи! Ніякої здачі зброї! Бо як здамо Жолкевському зброю — він виріже нас до ноги! Це, пане Лободо, зрада! Зрада і більше нічого! Я йду від вас геть! Я йду до свого війська!" — "Не відпускайте його! — закричав Лобода. — Бо тоді ми всі пропадемо!.." З намету почулися штовханина, борсання, хрип і сопіння. Шостак, Оливка, Жбур і Шийка ринулися крізь реєстрових на поміч до Наливайка, та були збиті на землю. "В'яжіть його! В'яжіть!" — знову з намету закричав Лобода, та не докричав. Гримнув постріл, і його високе дорідне тіло вивалилося з намету на мочарі — прямо на збитих з ніг реєстровцями Шостака, Жбура, Шийку й Оливку... Наливайківці пішли з шаблями на реєстрових, а ті на них. Шаблі й ціпи, лопати, коси та ратища, все, що призначалося бити поляків, пішло бити своїх. Ні розпач і кви-
ління дітей, ні благання та прокльони жінок не зупинили ні тих, ні тих. Знесені голови та відчахнуті руки летіли над табором, як під час бурі чи смерчу, і спину їм не було... Куріпочка біг із відрубаною головою. З його шиї, де була голова, темним снопом била кров і обливала і наливайківців, і реєстровців. Куріпочка добіг до церкви й, зіпершись на неї копитами, поливаючи кров'ю і церкву, так стоячи і вмер... "Оксано..." — шепотів уже мертвий Тиміш Вихорець, і його фіалковий вихорець, обвіваючи Тимошеві губи, і сам уже згасав назавжди.
— На табір! — крикнув Жолкевський, і його військо зірвалося на козаків, що вже дорубували один одного. Ополченці та гусари, драгуни і жовніри перелізли через вали, вози і накинулися на закривавлений табір, а наливайківці і реєстрові, помітивши, що зокола на них скачуть і біжать війська Жолкевського, нарешті зогляділися і побачили, що вони наробили... Через мить вони уже об'єдналися і спільно пішли на поляків... Та було запізно...
Жолкевський від мосту рвонувся було й собі, аби живого чи неживого першим побачити зваленого ним Наливайка, та в кривавому місиві бою був збитий своїми ж ополченцями разом з конем у багнюку при березі. Тяжко ударений, він лежав на спині по вуса в зеленій рясці і крізь ряску дихав. Проз нього бігли та скакали його війська. На перших порах Жолкевський щось було до вояків лепетав, та їм було ніколи й не до нього. А потім вони про нього забули. З ряски, де він лежав, що робилося в таборі, він уже не бачив. Та все він бачив перед собою в небі на хмарах, бо прозорі весняні хмари, пропливаючи над Солоницею, все, що там відбувалося, відсвічували, як у дзеркалі, й проносили-забирали з собою. Хмара за хмарою над очима Жолкевського, спливаючи за Лубни до Дніпра, показували йому, як його драгуни та гусари дорубували останні сотні наливайківців і реєстровців. Одна, спливаючи, хмара відсвітила йому, як у болоті при річечці Солониці, тікаючи невідомо куди, топилися з дітьми жінки. Ще одна хмара-дзеркало відбила йому, як запорізькі полки Кремпського та Підвисоцького, знову підійшовши з Дніпра Наливайкові на підмогу, пересвідчилися, що на Солониці