Лискучі на сонці, чорні хвилі розореної землі повільно, наче дьоготь, напливали на козацькі вози, і козаки, впряжені в них разом із кіньми, тягли свій табір до порожнього небокраю. На п'ятнадцятий день вершками тополь загостріли Лубни. Помітивши козаків, з лубенського замку обізвалась гарматами польська залога. Лобода глянув на Наливайка. Та докірливий погляд гетьмана Лободи Наливайка лише підбадьорив: тепер про замок у Лубнах, аби в нім пересидіти —відпочити, було нічого й думати. Тепер вони, хоч і з останніх сил, та виламаються у степ, а в дикім степу — спасіння.
Минаючи стріхи та принишклі віконця лубенських хат, під похиленою з горбів дерезою табір з'їжджав наниз. Гублячи з чорних коліс клапті грязюки, перші вози втягнулись на міст.
На тім березі біля мосту в затінку верб кожен при своїх сотнях темніли на конях Лобода і Наливайко. З вишневих садів, що цвіли над Сулою, спливав за водою цвіт. Берегами тремтіли очерети — в очеретах терлися коропи. Стомлені від любові, над рікою перегукувалися зозулі.
Табір вибрався в луг і в чотири ряди розтягнувся лугом. Діти позіскакували з возів, і разом з метеликами їхні сорочечки затріпотіли над травами. Діти рвали козелики, на бігу обчищали стебельця і їх, солодкавих, їли. Надихаючись прим'ятою м'ятою, опустивши зморені голови та плечі, козаки плелися поруч із колесами.
— Довго ще йти? Тут і вода, і паша! — чулося від молодих козаків.
— Ще трохи й ось-ось! —лежачи боком на кожухах, відповідав з воза Шаула. — Вже, хлопчики, недалеко. Проїдемо Солоницю, а там вже і степ... а в степу нас не вхопить ніхто... Дай, Василику, пожувати й мені! — І, взявши однією і єдиною вже рукою з ручки Василька стебельце козелика і пожувавши його, столітній Шаула приплющив очі. — Ну ж і добре!.. Скільки живу, а такого доброго ще не їв...
Раптом передні вози чимось підкинуло, їх ніби знизу підбило хвилею, вони погорбилися і почали розкочуватися для оборони. З них смальнули рушниці, а за рушницями влупило кілька гармат. По всій довжині козацького табору діти прямо з квіток повпурхували в руки до матерів, а їздові натягнули віжки: "Що там? Татари?" Табір застопорило. "Татари... татари.." — зав'юнилося від воза до воза.
Б'ючи копитами дощові озеречка, між розкиданими де-не-де білими купами квітучих тернів і глоду, навскоси через луг нісся конем Тиміш Вихорець .-Поки він долітав до Сули, до Лободи і Наливайка, півтори тисячі козацьких возів ловили його очима: хто ж то все-таки, хто напав на голову табору, — татари чи не татари? Козаки-піхотинці подістава-ли бойові лопати, жінки поховали дітей під рядна, а запряжені коні подивились одне на одного ще сумніше. Про що Вихорець говорив Лободі і Наливайкові, в обозі ніхто не чув, та за хвилину кожен міг побачити: вихопивши шаблі, з трьома сотнями своїх козаків Наливайко кинувся через луг
до передніх у потуманні возів, де стрілянина вже розбухала. А ще за хвилину по той бік Сули, з верха Лубен, крізь дерезу по глині на крупах запінених коней стала сповзати до мосту розбита Жбурова сотня. Всі оці дні від Переяслава, Пиря-тина і до Лубен, зашарпана жовнірами Білецького та гайдуками Ходкевича, Жбурова сотня задкувала услід за табором. Тепер, побачивши, що козацькі полки і табір вже на тому боці Сули, жовніри з гайдуками при підспілих командах братів Потоцьких, а з ними й братів Пшерембських та мадярів полковника Лепшеня напали на Жбура, не таючись. Жбурові козаки, яких вже і так безсоння валило з сідел, не витримали і подалися. Відступаючи, вони ховалися за лубенські хати, комори та стайні, нашвидкуруч набивали в сідлах пістолі й відстрілювалися з-поза причілків. Коні підЖбуро-вими козаками стомилися так, що були вже як відцвілі кульбаби. Коні, здавалося, вже віддали Богові душу, і тільки ноги тримали їх на ногах.
З двома сотнями реєстровців Лобода кинувся через міст Жбурові на підмогу. Та розхитаний міст почав бити коней зірваними з цвяхів дошками, і на нім на додачу вибухнуло ядро з лубенського замку. Міст провалився. Лобода повернув назад. Жбурова сотня кинулася уплав. Коні і козаки пливли у плинучому за водою вишневім цвіту, і той білий липучий цвіт набивався їм у ніздрі. Коні і козаки почали задихатися і топитись. А з гористого берега по них смалили з рушниць жовніри та гайдуки. Жовніри та гайдуки вибили б усю Жбурову сотню, якби з крайніх козацьких возів не всадили по них гармати і не відігнали їх за дерезу до принишклих лубенських хат.
До Лободи біля зруйнованого мосту, повертаючись із голови табору, підскакав Наливайко.
— Прийдеться зупинитись. Вишневецький із Ружинським і Струсом оббігли нас із цього боку Сули. І хоча напасти на нас вони не напали, та показалися, що вони є. Пане гетьмане, за п'ять верст униз по Сулі лежить урочище Солониця. Місце для табору занизьке, але коли зупинятися, то зупинятися лише там: там мочарі і болітця й добратись до нас Жолкевському буде не просто. А нам для передиху, аби не попадали коні зовсім, треба хоча би днів зо три.
— І я вже бачу, що в нас не коні, а ходячі шпиталі, — низьким і солоним голосом, уже ніби бачачи ту Солоницю, відповів Наливайкові Лобода.
Трохи нижче від Лободи та Наливайка вилізала з Сули Жбурова сотня. Від возів до неї бігли жінки, аби помогти козакам вивести коней з води, бо коні і козаки, допливши до берега, як поставали по гриви і шиї у течії, так по гриви і шиї у ній, похитуючись, і стояли. Жбур із заліпленим мокрим цвітом обличчям ненависно дивився на Лободу та його реєстровців. Реєстрові ж козаки Жбура ніби й не помічали. Вони проїжджали ставати табором на Солоницю. За реєстровими козаками важкими, стомленими рядами рушили і вози. Наливайко і його два полки потягнулись за ними останніми.
Над Солоницею ніч зійшла ясна, по-степовому кругла, її темно-сині, виткані зорями шати опустилися до небокраю й обгорнули усе на світі, а особливо Куріпочку. Повечерявши оберемочком осоки, що приніс йому якийсь хлопчик, Куріпочка лежав зі своїми кіньми-товаришами в дальнім закуті табору біля річечки, що, як і низина, звалася Солоницею. Реєстрові козаки та їхні коні полягали по той бік похідної козацької церкви, окремо від наливайківців. Там же, наїтутий із волових шкір, жовтів намет Лободи, а намети Шаули, Шостака та Наливайка туманилися повстю по цей бік церкви, як іти до Куріпочки. На церкві крізь тріпочучі крильця нічних метеликів тьмяно світив золотий п'ятківський хрест. Такого великого, чорного проти місяця табору Куріпочка ще не бачив. Возами, мажарами, гарбами і навіть кибитками, усім, що рухалося на колесах, козаки обгородилися від темного лугу і темного степу. Від гористого берега козаків захищала в пітьмі Сула, а з четвертого боку, де вечеряв Куріпочка, — болотяна річечка Солониця. У таборі було повно людей — сім тисяч війська та вісім тисяч жінок-утікачок з дітьми. Табір лежав на мочарах, і з усіх чотирьох боків через його краї хлюпала темінь.