— Гармати ближче! — спересердя гукнув Жолкевський.
І поки гармаші та підручні тягли їх і котили ближче до табору, Жолкевський підскакав до ополченців, ландскнехтів і пікінерів. Після вчорашнього випивання ландскнехтів та пікінерів сушило, вони їли сніг, і той сніг із їхніх ніздрів відразу ж і випаровувався їм на бороди. У чоботях плечистих німчиків чвакотіло, бо чоботи в них протікали, а розгодовані на домашніх харчах шляхта-ополченці та орендарі тучились у сідлах, як стіжки сіна, і, надихаючись перед боєм, дихали глибше.
Гармати вже танцювали. Вони підстрибували та нагиналися, від безперервного гримкотіння їхні дула, здавалося, порозпухали. Кожні десять гармат били в одному напрямку, і у зв'язаних залізними ланцюгами, у п'ять рядів поставлених козаками возах завиднілися чотири діри-проломи.
Козацькі ж гармати мовчали. Не видно було дотепер за возами і сіромах-піхоти. Не потикалася в поле й кіннота. Можливо, що цей світанковий гарматний наступ Жолкевського застав козаків зненацька. А може, і через те, що вони до світанку дерли горло при обиранні гетьмана й не встигли тепер, при такому бомбардуванні, й не могли розібратися у своїх сотнях і полках — кому що робити і як нашвидкуруч діяти?
Жолкевський кинув на табір чотириста ландскнехтів — по двадцять у ряд та по десять у шерензі. У білих, зелених і червоних вовняних беретах, із громіздкими мушкетами на плечах, ландскнехти ринулися до проломів. Із трьохметровими піками в панцирних руках обіч ландскнехтів чмакали пікінери.
Поки могутні німці-здоровані довалювали до проломів, Жолкевський пересунув гармати зовсім близько, аби вони били тепер уже по самому табору. І все в Жолкевського вийшло: за возами зірвався зойкіт жінок. "Його народ тікає до нього!" — згадалися слова полковника Леггшеня. "Його народ і погубить! — подумки відповів полковникові Жолкевський. — 3 народом треба сидіти вдома, а не на полі бою!.."
— Чвалом за німцями руш! — крикнув Жолкевський Зба-ражському, Струсові та Станіслав ському, і тисяча ополченців та три сотні орендарів, розминаючи коням ноги, зачорніли за німцями чвалом. Поки вони, проминувши Жолкевського та чадливі гармати, підбадьорені гонором, вибиралися в поле, з усіх чотирьох проломів назустріч ландскнехтам та пікіне-рам, по невлежаному сніжку, з табору, мов із пекла, раптом вискочило з півсотні запасних козацьких возів, запряжених парами коней. І всі вони, наче гуси, летіли в повітрі, струмували у нім, не торкаючись колесами землі. Та коліс під ними і не було! Бо якби вози були на колесах, то далеко би не заїхали: під неглибоким — у лікоть — снігом лежала розгасла земля.
— Вони не на колесах, а на полоззях! — як завжди захоплено вигукнув полковник Лепшень. — Уночі козаки їх переставили з коліс на полоззя!
Потоншені ще над Россю губи Жолкевського зникли під вусами геть.
А сани-вози вже доковзували до ландскнехтів. Поки повільні німці знімали з плечей мушкети, ставили їх на високі залізні двоноги — готувалися до стрільби, а пікінери, настовбурчившись гаками, стерегли їх із боків, козаки без крику і пострілу пролетіли проз них, ніби ландскнехтів та пікінерів і не помітили, ніби німці були козакам ні до чого, а потрібні лише поляки... Здивовані ландскнехти та пікінери перекрутилися на місці, стали потилицями до того, куди наступали, до козацького табору, і знову заходилися лаштувати мушкети—тепер уже в спину козацьким саням, що, долетівши до ополченців, пішли раптом віялом, розвернулися задками саней і всмалили з такої зброї, з таких кулеметів, що скосили з півтисячі шляхти водномить.
— Ззаду! Ззаду! — закричав капітан Вернер.
На ландскнехтів і пікінерів, вискочивши із тих же проломів, мчала з табору козацька кіннота. Запаморочені ландскнехти та пікінери знову перекрутилися на місці і знову взялися переставляти мушкети — тепер уже на кінноту. Та було пізно: першим звалився Вернер — Петро Жбур черкнув його шаблею, і капітанова в круглім шоломі голова востаннє змигнула віями.
Заговорили й гармати козацькі. И заговорили вони не до когось, а до гармат польських. І хоча козацькі ядра не долітали — котресь таки долетіло і, як на зло, влучило в бочку з порохом — три гармати Жолкевського разом із гармашами та підручними порозривало.
Порозкидавши ландскнехтів і пікінерів, лишивши їх долілиць на снігу, Наливайко з тисячею козаків врубався в ополченців. Жолкевський навіть не бачив, куди поділися їхні гонорові шаблі. Над польськими головами миготіли шаблі лише козацькі. Козаки били шляхту, як мокре жито. Зрозумівши, що толку з ополченців й орендарів не буде і що Наливайко прорубується до його гармат, Жолкевський кинув у бій драгунів.
Драгуни розігналися по твердому шляху, що біг із Білої Церкви на Київ, затим скособочили в поле і з розгону вдарили у бік повстанцям. Наливайківці, загрузнувши в ополченцях й орендарях, не витримали, подалися і, відбиваючись, почали задкувати... Наливайко кудись пропав. Жолкевський загубив його шаблю і було вже подумав, що Наливайко зарубаний, що він уже лежить десь під копитами, аж коли ні: праворуч від бою, за грушею, уцілілі козацькі вози розімк-нулися, і зі свіжою тисячею голоти Наливайко вискочив знову. Цим разом він вів за собою полк Матвія Шаули. Тепер у бік драгунам ударили козаки. Драгуни похитнулися. Та не зовсім, бо їм помогли ландскнехти. Прийшовши до тями, вони влаштували свої двоногі мушкети й гримнули по козаках. А по ландскнехтах і пікінерах з глиняного щовба — козацькі гармати... Козаки і драгуни змішалися. Леза шабель, мокрі вуса і брови, ошкірені коні, розкраяні плечі, голови та спини заблищали, захекали, заіржали, закров'яніли в такім кругойдучім вировищі, що Станіслав Жолкевський і не помітив, як поза ним у лозняках знову проковзнули ті п'ятдесят козацьких саней-возів. Мить — і вони розвернулися задками і з кулеметів-ожиг запопали передні строї жовнірів. І як перед цим ополченці, кілька сотень жовнірів переломилися в сідлах й упали коням на шиї.
— Вони гуляють, де хочуть! — вигукнув полковник Леп-шень і своїми мадярами відрізав сани-вози від поля.
Прикинувши оком, що опинилися в гущі польського війська, санники-козаки враз утворили коло і, кіньми всередину, загородились маленьким табором. Що з ними стало, Жолкевський не бачив, бо перед ним творилося найголовніше: його драгуни козаків заломили. Хоч і поволі, але драгуни вже посунули їх до димучого таборища, і козаки, хто іще на коні, а хто уже й без коня, відстрілюючись з пістолів та яничарок, відступали в проломи, аби прихиститися за возами. Драгуни оточили грушу. ПІД нею з сотнею сіромах відбивався Наливайко. По відкинутій у сідлі спині, з летючою вверх-униз шаблею Наливайка Жолкевський легко розпізнавав і мав його на оці від самого ранку. Наливайко встигав повсюди: скупав у Росі стражників, розпорошив ландскнехтів і пікінерів, потоптав ополченців та орендарів, тепер колошматився з драгунами... Хто-хто, а Жолкевський знав, що будь-який вершник — хоч драгун, хоч козак — у руба-нині-бою більше десяти-п'ятнадцяти хвилин не витримує. Він або перемагає, або тікає, бо інакше загине. У шаблевому бою напруга така, що ці хвилини не витримують навіть коні — вони чманіють і починають зашпортуватися. Наливайко ж був ніби вічний! У ньому та його коні сиділо ще кілька таких!..