Наливайко відкинув голову на білий комір білого кожуха, Наливайків борлак гострів у небо, і подумав Куріпочка: "Гетьман слухає сніг борлаком".
Раптом над снігом запах кавун! Від того запаху Куріпочка задихнувся, Резі прокліпався, а Наливайко з товаришами обернулися на ліс, до війська: на галявині двісті козацьких саней уже поставали кружка, з кіньми всередину, і наливайківці, вмостившись на веретах і ряднах, краяли шаблями рябі кавуни. Прислужували китайці: на чотирьох окремих під напиналами санях вони об'їжджали табір по колу й на кожних двох козаків давали по кавуну. Ялини всіялися білками — білки оточили козаггький табір, і їхні носики розцвіли. Вигризені скибки козаки кидали верблюдам і коням, а кавунячі зерна спльовували на сніг. Правлячи з ялин хвостами, білки кружеляли на зерна, і все навколо захрумало та залущало. Тепер кавунами ласували всі: козаки, коні, верблюди та щасливі білочки.
З білками на головах і на плечах, загрібаючи кожухами сніг, з-під обважнілих ялин, із жаріючим у руках кавуном урочисто вибрів У Пу, а за ним євнух Назар.
— Слава, непогамовний! — привітався У Пу і вклонився Наливайкові в стремена.
— Слава! — привітався і Наливайко, нахилився з сідла, взяв уже з оббитими зернами скибку та звернувся до євнуха: — Пане Назаре, звідки у нас кавуни?
— Це, пане гетьмане, таємниця. Але спитайте в У Пу. — І євнух Назар, перекладаючи, затьохкав до старого китайця: — Гетьман запитує, звідки у нас кавуни?
У Пу, мов на холоді місяць, ясно і чисто дивився на Наливайка, а коли почув його запитання, так само ясно і радісно гетьманові й відтьохкав.
Євнух переклав:
— Кавуни, пане гетьмане, з молдавських сараїв у Луцьку. У торговця, молдаванина-чаєлюба, У Пу виміняв їх за фаянсову піалу.
— Так-таки за одну піалу — четверо саней кавунів? — прискаливсь Оливка. — Щось-бо мені не віриться!
Євнух, вислухавши Оливку, заговорив до У Пу. І переклав він китайцеві так, що в того три його волосини на підборідді зробилися біліші від снігу. Очі його підстрибнули, і він, як з вогню, вихопив із Наливайкової руки напівз'їдену скибку і, похлинаючись, почав її похапцем їсти сам, а тонкий його голос враз набубнявів сльозами:
— Лк ви, царю, могли подумати, що я кавуном здумав вас отруїти! Лк ви, навіть у мислях, могли таке припустити! Тепер, щоб ви бачили, я його сам... я його сам!..
У Пу скибку вже догризав. З ялин на щоки йому сіялася пороша. Наливайко підняв було руку погладити старого по шапці і заспокоїти, коли раптом У Пу посинів, захилитався і впав на вершечки лози. Білки з його плечей і голови вилетіли
на ялину. На гіллі вони там і повисли, як іішшки, і їхні сторч-куваті хвости стирчали тепер, мов сизі димки з димарів на морозі. Наливайко скочив з Резі, нагнувсь над У Пу, розсгібнув йому кожуха, під кожухом халата і став його груди розтирати порошею. Та не минуло й хвилини, як, прийшовши до тями, У Пу щось пригадав, розплющив очі, підвів на змореній шиї макову голову, діткнувся срібними волосинами до чорних Наливайкових вусів і прошепотів:
— Мій пане гетьмане-царю-імператоре! Гайда нарешті в Китай, бо на цій холодній землі ніхто нікому не довіряє! Не віриш і ти мені...
У Пу зіп'явся на ноги, згорбився, худими руками підняв зі снігу повстяну білу шапку і почовгав валянками у ліс. Білки з ялини знову скружеляли йому на плечі та голову, і він разом з ними, наступаючи на поли не з його плеча кожуха, зашпортуючись та падаючи, подибав до війська. Євнух Назар свої скибки поставив на кучугуру, взяв китайця під руку та повів у табір.
Кавунові скибки на кучугурі так свіжо горіли, що Оливка і Жбур занесли над кіньми ноги, аби взяти собі по одненькій, коли Наливайко, не відриваючись від волошкових перед собою снігів, заговорив:
— Вони! Присунули-добрели наші прояви!
— Ми, пане гетьмане, ми! — півнячими голосами задеркотіли Шийка і Медолиз. Там, унизу, де вгадувалася ріка, вони покинули з прядивом сани і, подаючи один одному руки, чіпляючись за вершки верболозу, видряпалися по заметі до Наливайка, Шостака, Мартинка, Жбура й Оливки.
— Коні! Де ваші коні, що плуганите сани самі? — перше, про що запитав Шийку і Медолиза нашорошений Жбур.
— Нема наших коней! Нема вже, Петре, мого Шийка!
— І моєї Голубки, — дивлячись на Жбурового Куріпочку, пожалівся Степан Медолиз.
— Лк-то нема? — випалив Жбур. — Вовки їх роздерли чи яка ще біда?
— Ні, не вовки. Цигани.
— Про вовків і циган потім! — перебив їх обох Наливайко. — Кажіть, що бачили у С луцьку?
— Пане гетьмане, дайте нам хоча би по шматочку хліба, бо погибаємо. Вже ось три дні, як ріски в роті не мали!
— Кавуна хочете? — і Наливайко підняв з-під пороші дві кавунові скибки. Шийка і Медолиз схрумали їх мало не зі шкірками. А Медолиз сказав:
— Солодший від меду цей сніговий кавун!
— Якби ще до нього й кусманчик сала! А до сальця ще би... — Шийка під поглядом Наливайка замовк, відвернувся і став бухикати за плече, а коли пробухикався, то забасив: — Пане гетьмане! У Слуцьку дві брами. Північна брама та південна. Північна для нас підходить — вона стара і гнила. Дерев'яна. Торкни її двома-трьома ядрами — і ми, пане гетьмане, в місті! А от перед південною брамою в лузі, якраз на шляху, Ходкевич запорпав у сніг свою гайдучню. Для нашого перестріну. У замку на стінах дванадцять гармат і вісімдесят гаківниць. Народу, без ярмаркових, тисяч зо дві, зо три. Люди бідні та злі. А злі через те, що бідні. Ще дотемна всі зачиняються по хатах віконницями. Ночувати нашому брату в санях, у прядиві...
— Все? — запитав Наливайко.
— Ні, гетьмане, ще не все. Ми тебе з Медолизом просимо: не посилай нас більше нікуди вивідувачами. Вивідування — воно не для нас. Ми з кумом цього не любимо. Чи я, Степане, кажу не так?
— А в Слуцьку в жінок очі сині. Так і виглядають із білих снігів, — невідомо до кого звернувся Медолиз і оглянувсь на вишневу зорю, що вже зійшла над темно-фіалковими сніговими лугами.
Наливайко пішов у себе, і видно було по ньому, що він щось вирішував. Пригаслі тишею ялини осіли на сніг й, окрім тиші, не чули нічого. Обняті тишею, помовкни коні і козаки. Один лише Куріпочка своїми обрубками чув, як у його Петра від морозу порипували вуха.