Севастопольські оповідання

Сторінка 19 з 38

Лев Толстой

Так, на бастіоні й на траншеї виставлено білі прапори, квітуча долина повна смердючих тіл, прекрасне сонце спускається до синього моря, і синє море, колихаючись, блищить на золотому промінні сонця. Тисячі людей товпляться, дивляться, розмовляють і всміхаються одне одному. І ці люди — християни, що визнають один великий закон любові й самозречення, дивлячись на те, що вони зробили, з каяттям не впадуть раптом на коліна перед тим, хто, давши їм життя, вклав у душу кожного, разом із страхом смерті, любов до добра й прекрасного, і з сльозами радості й щастя не обіймуться, як брати? Ні! Білі ганчірки сховано — і знову свистять знаряддя смерті й страждань, знову ллється невинна кров і чути стогін і прокльони.

Ось я й сказав, що хотів сказати цього разу. Але тяжкі роздуми опановують мене. Може, не треба було говорити цього, може, те, що я сказав, належить до однієї з тих злих істин, які, позасвідомо, криючись в душі кожного, не мають бути висловлені, щоб не зробитися шкідливими, як осад вина, якого не треба збовтувати, щоб не зіпсувати його.

І

Де вияв зла, якого треба уникати? Де вияв добра, яке треба наслідувати в цій повісті? Хто злочинець, хто герой її? Всі гарні і всі погані.

Ні Калугін із своєю блискучою хоробрістю (bravoure de gentilhomme:) і марнославством, рушієм усіх вчинків, ні Праскухін, легковаяший, безневинний, хоч і загинув у борні за віру, престол і отечество, ні Михайлов із своєю несміливістю і обмеженим поглядом, ні Пест — дитина без твердих переконань і правил, не можуть бути ні лиходіями, ні героями повісті.

А герой моєї повісті, якого я люблю всіма силами душі, якого намагався відтворити у всій красі його і який завжди був, є і буде прекрасним,— правда.

1855 року, 26 Червня

О

1 хоробрістю дворянина (франц..).

СЕВАСТОПОЛЬ У СЕРПНІ 1855 РОКУ

1

У кінці серпня великою ущелистою севастопольською дорогою, між Дуванкой 1 і Бахчисараєм, ступою, в густій і гарячій куряві, їхав офіцерський візок (той особливий, якого ніде більше не зустрінете, візок, що становить щось середнє між жидівською бричкою, російським возом і кошиком).

У візку — спереду, навпочіпки, сидів денщик у нанковому сюртуці і в колишньому офіцерському кашкеті, що зробився зовсім м'яким, і посмикував віжками; позаду на вузлах і в'юках, укритих попонною, сидів піхотний офіцер у літній шинелі. Офіцер був, як можна було гадати про нього, коли він сидів, невисокий на зріст, але надзвичайно широкий,

О

1'Остання станція до Севастополя. (Прим. Л. М. Толстого).

і не так від плеча до плеча, як від грудей до спини; він був широкий і дебелий, шия і потилиця були в нього добре розвинені й напружені, так званої талії — перехвату посередині тулуба — в нього не було, але й живота теж не було, навпаки, він був скоріш худий, особливо на обличчі, з нездоровою жовтавою засмагою. Обличчя його було б гарне, коли б не якась одутлість і м'які, нестаречі, великі зморшки, що зливали і побільшували риси і надавали всьому обличчю загального виразу несвіжості й грубості. Очі в нього були невеликі, карі, надзвичайно жваві, навіть зухвалі; вуса дуже густі, але не широкі, й обкусані; а підборіддя і особливо вилиці вкриті були надзвичайно цупкою, густою й чорною дводенною бородою. Офіцера було поранено 10 травня осколком у голову, на якій ще й досі він носив пов'язку, і тепер, почуваючи себе вже з тиждень зовсім здоровим, із сімферопольського госпіталю їхав до полку, що стояв десь там, звідки чулися постріли,— але чи в самому Севастополі, на Північній чи на Інкермані, він іще ні в кого не міг довідатися як слід. Постріли вже чулися, особливо тоді, коли не заважали гори або доносив'вітер, надзвичайно виразно, часто, і, здавалося, близько: то начебто вибух стрясав повітря й мимоволі змушував здригатися, то швидко один за одним лунали не такі сильні звуки, як барабанний дріб, що його перебиває часом приголомшливий гуркіт, то все зливалося в якусь перекотисту тріскотняву, схожу на громові удари, коли гроза в повному розпалі і тільки що хлинула злива. Всі говорили, та й чути було, що бомбардування йде жахливе. Офіцер підганяв денщика: йому, здавалося, хотілось якомога швидше приїхати. Назустріч ішов великий обоз російських селян, що привозили провіант у Севастополь, і тепер ішов звідти, повний хворих і поранених солдатів у сірих шинелях, матросів у чорних пальтах, грецьких волонтерів у червоних фесках та ополченців з бородами. Офіцерський візок мусив спинитися, і офіцер, мружачись і кривлячись від куряви, що густою нерухомою хмарою знялася на дорозі, набивалася йому в очі й

вуха і липла на пітне обличчя, із злісною байдужістю дивився на обличчя хворих і поранених, які проходили повз нього.

— А це з нашої роти солдатик хворий,— сказав денщик, обертаючись до пана й показуючи на віз, повний поранених, що в цей час порівнявся з ними.

На возі спереду сидів боком російський бородань у поярковому капелюсі і, ліктем притримуючи пужално, зв'язував батіг. За ним на возі тряслося чоловік з п'ять солдатів у різних позах. Один, з підв'язаною якимсь мотузочком рукою, в шинелі наопашки на дуже брудній сорочці, хоч худий і блідий, сидів бадьоро в середині воза й узявся був за шапку, побачивши офіцера, але потім, згадавши, мабуть, що він поранений, удав, що він тільки хотів почухати голову. Другий, поруч нього, лежав на самому дні воза; видно було тільки дві схудлі руки, якими він тримався за полудрабки воза, і підняті коліна, що, як манули, теліпалися на всі боки. Третій, з опухлим

обличчям і обв'язаною головою, на якій зверху стирчала солдатська шапка, сидів збоку, спустивши ноги до колеса, і, спершись руками на коліна, дрімав, здавалося. Ось до нього й звернувся проїжджий офіцер.

— Должников! — гукнув він.

— Я-о! — відповів солдат, розплющуючи очі й скидаючи кашкета, таким густим і уривчастим басом, начебто чоловік з двадцять солдатів крикнули разом.

— Коли тебе поранено, братику?

Олов'яні, запливлі очі солдата пожвавішали: він, видимо, впізнав свого офіцера.

— Здравія бажаєм, вашбородіє! — тим самим уривчастим басом крикнув він.

— Де тепер полк стоїть?

— У Сівастополі стояли; в середу переходити хотіли, вашбородіє!