Старий Іван Лаврусь скинув обридливу сльозу, що "пробігла по всьому видові й повисла йому на довгому сивому вусові. Він скинув сльозу сердячись,— бо хіба ж подоба плакати старому дідові, що вже йому на п'ятий десяток звернуло? Ні, се бридня! Де люлька?
І він знову почав розпалювати свою люльку, що тричі вже її розпалював, і тричі вона гасла. Але ж і сього разу не довго вона стреміла в зубах у Йвана. Знов облягли чорні думи сиву йому голову, і похилилася голова над столом. А люлька, знов забута, лежала досі вже під ногами, і Іван її не бачив: він тепер нічого не бачив у цій хати, бо неначе якийсь тумань застилав йому очі, не давав глядіти. Ось він усе більшає та більшає, цей туман, ось уже він зовсім заслонив йому очі, і щось гаряче пробігло по щоці і знов повисло на сивому вусові. Еге, п'ятий десяток доживає,— не мало років прожив, та не плакав ніколи Йван, хіба що як хлопцем малим був, а тепер довелося заплакати.
Та й не дурно ж старий плаче: його дружини, що з нею він мало не тридцять років прожив, як риба з водою прожив, тепер її нема: вона лежить мертва у холодній ямі. Що він, старий, тепер діятиме на світі сам, одинокий, та ще й з трьома дітьми малими? Не дав же Господь йому щастя: всі великі повмирали, зосталися дома тільки малі,— дванадцятий рочок найстаршій дівчини Галі. Ось де вони всі троє сплять тихо, впокійно; тільки у Галі знати ще сльози на личку: мабуть плакала так, як оце тепер він, старий, плаче.
І знов щось гаряче по щоці — кить-кить. Але він того вже не чує. "Двадцять і шість років з тобою, Насте, прожили, а тепер довелося розлучатися"...
І почало йому, старому, згадуватися все, що тоді ще давно було. Як то воно молоді літа згадуються так легко! Ось тепер: сьогодні що зробиш — завтра вже й забув. А ті, далекі літа не забуваються...
От же не забув, як вони під вербами удвох сиділи, як на вулиці стрівалися.
— Вийдеш сьогодні, серце?
— Біля криниці жди!
І він ждав... Гарно тоді було... А там весілля... Бучне було,— тоді ще горілка дешева була. Так, весілля... Тоді ще кум Семен почав пити варену з миски і край у мисці викусив. І так і згадалося йому Семенове обличчя,— червоне, очі вирячені, сам він до миски припав... На що воно згадується таке?
А як діти пішли!... Господи! які вони раді їм були. Так ні ж: тройко малими вмерло, дочка заміжня була — в землю полягла...
І ось зненацька ще дужче у Йвана серце защемило: се щось нове згадалося. Господи! й на віщо він так зробив тоді! він ніколи її не бив, ні... тільки раз се було: він з шинку прийшов — уся громада була тоді в шинку, і він був... І за віщо він її вдарив? Не згада вже тепер, тільки зна, що вдарив просто наодмаш кулаком. Хотів по голові, та п'яний був — похитнувсь, у груди влучив. А вона й не заплакала... Вона зроду вперше від його бита була: як стояла, так і впала на піл, мовчить, тільки за груди вхопилася, на його так дивиться... Як вона тоді дивилася!... він і тепер неначе той погляд бачить. Ох на віщо ж він се зробив!...
— Мамо! — скрикнув спросоння невеличкий хлопчик, що спав на полу.— Мамо!
І він розплющив очі, подививсь навкруги і ще сонний, подвивсь і сів на полу.
— Мамо! Де мама? — питався він.
Далі хлоп'я замовкло на хвилину, а потім мабуть одразу йому згадавсь учорашній похорон, і він скрикнув ізнову:
— Мамо! Я хочу мами! — і облився слізьми.
Дві дівчини: більша — Галя і менша — Одарка — теж попрокидались од голосіння братового і повставали. Одарка зараз же почала вдвох із братом кликати маму й плакати.
Сей випадок розігнав Іванові мрії, він підійшов до плачучих дітей.
— Не плачте, дітки, годи! — промовляв він, голублячи їх.
— Я маму хочу! — не вгавав малий Василько.
— Маму! — хлипала, тручи руками очі, Одарка.
— Мами нема, дітки...— тихо, ледве промовив батько.— Мами нема: вона пішла... до тітки Марусі. Ось підождіть, скоро вернеться...
— Ні, ні! — голосив хлопець.—Тато не так кажуть: мама не пішли, мамусю в яму закопано вчора. О! Навіщо в яму! Я не хочу так,— там холодно мамі!
І діти знов облилися дрібними слізьми. Тільки Галя, сидячи в кутку, хоч і плакала, але тихо, силкуючись вдержувати сльози, що так і сипалися з карих оченят і текли по білому схудлому видочку. А далі, мов перемігши себе, вона втерла сльози і сиділа не ворушучись, тільки її маленьке тільце здригалося раз-по-раз то з жалю тяжкого, то з холоду, що панував у нетопленій хаті. А Василько з Одаркою все плакали, та й плакали, голосно кличучи маму. Іван не знав, що й робити. Коли се Галя встала, ще раз утерла останні сліди від слиз і пересіла до дітей. Вона обвила їм шийки своїми тоненькими рученятами, пригорнула їх обох до себе й почала розважати. Іван не чув усього, що вона їм тихенько шепотіла на вуха, він почув тільки деякі уривки:
— Не плач... Я кашки зварю... Ну, ну — годи... Я тобі ляльок нароблю і "котка" заспіваю...
І бідна маленька дівчинка, сама ледве вдержуючи сльози, почала спивати "котка", ту саме пісню, що так недавнечко співала над нею мама, люба мама, що лежить тепер у холодній, снігом заметеній ямі... І як її колись бавила мама сією пісенькою, так і вона розважає тепер нею своїх маленьких "братика й сестричку", що так, як і вона, зосталися без мами.
Спершу діти мало її слухали, але потім почали плакати тихше, а далі й зовсім замовкли і тільки хлипали раз-по-раз. І вже тоді, як хлипання стихло, і Галя втерла обом сльози, Василько промовив:
— Я вставати хочу!
Галя почала його вдягати, обувати чоботи. Гаразд напрацювавшися з Васильком, Галя заходилася біля Одарки. Тут діло було легше, і незабаром вона вже вмивала обох дітей. Василько спершу почав був змагатися, кажучи, що він не хоче вмиваться, бо холодно, і треба було довго вмовляти його, поки він згодився на вмивання та на чесання, бо й його він не любив за те, що "тоді скубеться". Але потроху Галя поборола всі ті труднації.
— Тату! я їсти хочу! — тихенько промовила Одарка, хапаючи батька за рукав.
— І я хочу, снідати хочу! — завив і собі Василько.
Бідолашний батько поліз на полицю по хліб.
— Я не хочу хліба, я хочу кулешику! — не згоджувався хлопець.
— Синку, нема кулешику; ось підожди — я зварю.