— Зате ми тепер надолужимо собі, пані Оленко, на весіллі котроїсь з ваших дочок! — дозволив собі грайливий тон, та одразу зрозумів, що допустився нетактовності.
— Теперішні діти, пане меценасе, виходять заміж так, що і рідна мама не знає, як і коли. Мої дочки, пане меценасе, мої дочки… Мої діти, — вона ковтала сльози, не криючись. — П'ять дочок маю, а чи знають пан меценас, що, властиво, я… залишилась одинока?
Орест Білинський потиснув руку Олені у своїй долоні.
— Перебільшуєте, Оленко, повірте мені, що перебільшуєте! Те, що діти відійшли від вас, — не трагедія, а природний порядок речей. Що сказали б ви про квочку, яка водила б за собою здоровенних молодих курок? Трагедія була б щойно тоді, коли б ваші панни ніколи не покинули батьківського дому.
Не таких слів розради чекала від Ореста Білинського. Те, що він їй сказав, міг би повторити першій-ліпшій матері в такому, як Олена, становищі. Діткнена його холодною, як їй видалося, безсторонністю, Олена звільнила свою руку з його долоні.
Орест Білинський встав і, не спитавши дозволу, закурив. Згадав, що ще сьогодні повинен бути в суді, тому радий був би якнайскоріше довести до кінця цю розмову.
— А тепер слухаю вас, пані Оленко.
Олена вмить відчула зміну в його ставленні до її особи. Нерішуче підвелася:
— Може, пан меценас поспішають кудись, то я проведу і по дорозі викладу всю справу, бо я не хотіла б…
— Але ж, Оленко, — взяв її за плечі і посадив знову у крісло, — для вас у мене знайдеться час.
Знову беззастережно здалася на його осуд. Розкрила сумку, знайшла потрібний лист і, не подаючи його Орестові Білинському, почала:
— Це досить незвичайна справа, пане меценасе. Лист адресований моїй дочці, але із змісту видно, що писаний мені. Очевидно, вже сам господь скерував так, що лист попав у мої руки. Я не знаю, я боюся уявити собі, що було б, якби цей лист прочитала Зоня. Та особа хіба з розуму зійшла, вона пише… мені дуже соромно, важко, пане меценасе, говорити про ці речі. Я не знаю, як можна так? Вона пише і нахабно твердить, що Зоня не заперечує… Ніколи, пане меценасе, ніколи не повірю, — Олена почервоніла так, що й очі зарожевілися, — щоб Зоня, сама Зоня могла чіплятися жонатого чоловіка. Тому я хочу просити пана меценаса якось зняти наклеп з моєї дитини. Така напасть, така напасть на нас…
Олена пригубилася до склянки з водою. Рух, яким витерла хусточкою губи, якоюсь далекою асоціацією викликав у його пам'яті русяве дівчатко з Лісок. Чи кохав його? Була це, можливо, любов у потенції, зрештою, як і багато інших справ його життя того періоду.
"Єдиний свідок моєї юності!" — подумав розчулено.
— Ви пригадуєте собі, пані Оленко, як я був у вас перший раз і ви знайомили мене з своїми дітьми, прошу пробачення, паннами? В мене вже тоді вкралося підозріння, що ви надто односторонні у характеристиці своїх дітей. Хочу сказати, що ви тоді вже надто упрощували їх характери.
— Направду? — перелякалася Олена. — Вам здавалося, що я не досить добре знаю своїх дітей?
Чому ж він тоді, її приятель, не перестеріг матір перед її сліпотою? Може, коли б знала, в чому її помилка, то і долі її дочок пішли б іншими дорогами?
Дивилася на нього повними докору очима і ніяк не могла зрозуміти загадкової усмішки на його обличчі. Власне, і не на обличчі, бо його до половини закривала борода, а в лукаво прищулених очах.
— Нагадуєте мені, пані Оленко, одну наївну дівчинку з Лісок. Не можна так… — поклав руку їй на плече, — не можна так упрощувати життєвих явищ.
Олена подумала, що їй треба точніше викласти свою справу, бо він, мабуть, не зовсім розуміє, чого вона хоче від нього.
— Пане меценасе, я звертаюся до вас, як до людини, якій я… я… беззастережно вірю. Це така справа, що я не хотіла б розголосу. Але прошу мене зрозуміти: та особа кинула пляму на честь моєї дитини, і цього не можна подарувати. Зрештою хай пан меценас самі прочитають, що та особа пише…
Білинський делікатно відсторонив її руку з листом.
— Не треба. Я досить докладно знаю цю справу. Пані меценасова Чуйгукова була в мене.
Олена не розгубилася від такої відповіді. Навпаки. Вона начеб додала їй отухи[181].
— Я думаю, що пан меценас заступились за честь нашої родини і сказали, що належить, тій особі.
Подивився на неї довго і зичливо. Мав до вдови Аркадія Річинського сентимент, про який думав, що він давно завмер. Воістину єдиний свідок юності!
— Оленко, дорога моя, я не хотів би вам завдати болю, але повинен, тобто мушу вам сказати, що це не наклеп, а правда. Чуйгукова написала правду.
Всякої іншої реакції міг сподіватися з боку Олени, тільки не самовпевненої, майже задоволеної міни і цього бадьорого, високого тону:
— Пане меценасе, я ж то краще знаю свою дитину, ніж та особа, правда? Я дивуюся, перепрошую, що так висловлююся, просто… з дива не можу вийти, що пан меценас так дали тій особі вплинути на себе. Це абсолютний нонсенс, що плете та неопанована, ревнива особа. Якби пан меценас знали ближче мою Зоню, то розуміли б, що це виключена… абсолютно неможлива річ. Просто щось несамовите! Я взагалі не знаю, як та особа насмілилася панові меценасу щось подібне говорити. То мусить бути хвора людина, не інакше.
— Пані добродійко, — переходить Орест Білинський на офіціальний тон. Материнська засліпленість Олени Річинської переходить звичайні норми і починає дратувати його, — зрозумійте зрештою, що маємо справу не з підозрінням, а з фактом, і від цього нікуди нам з вами подітись.
— Але ж, пане меценасе, — заскиглила Річинська, — то неможливе, бо моя Зоня… я ж кажу панові меценасові, що якраз вона така неприступна, така гордовита, така далека від чоловіків, а пан Чуйгук, — боже мій, як це мені неприємно говорити, — аж ніяк не подібний на донжуана. Це просто обурливо. Тут якесь огидне непорозуміння. Чому вона мала б звернути свою увагу саме на нього, такого непоказного… такого — аж не знаю, як це сказати, — такого…
Орест Білинський у безрадній заклопотаності погладжував бороду, що віялом укривала білу манишку сорочки. Уф, як йому важко було говорити з тією наївною мамою п'яти дочок!
— Я згоден з вами, що з меценаса Чуйгука дійсно кепський донжуан, але не про це йдеться в цій дійсно дуже прикрій історії.