— Я ж їмосці вже говорила: Завадка у хату, я з хати.
— І Мариня по стількох роках залишила б наш дім, мене?
В Олени зламався голос, а на очах виступили сльози.
— Я їмосці не залишу, — заявила Мариня з скрушно опущеною головою, — але обслуговувати сина Завадків теж не буду.
— Як це собі Мариня уявляє?
— Отак і уявляю собі: хай молоді по шлюбі ідуть набік, а ми з їмосцею наймемо собі хатчину з двома малими кімнатками і будемо якось жити. Будемо тримати студентів або столовників, їмосцина мала пенсія, і… щось зароблю… і будемо якось жити…
— Мариню! Мариню! — картає Олена дівку. — Мариня говорить, як дитина. А де ж мала господинька пішла б від мене? Де ж би Олечка хотіла розлучатися з мамою?
Щось злорадісне, довгоглушне засвітилося в очах Марині.
— Їмосць так думають? — взялася попід боки, ще й голову перехилила набік. — Їмосць хочуть, щоб воно так було, а воно не так. Панна Оля тільки чекають, щоб вирватись від нас і пожити одній з ним. Я це їмосці кажу, і не мають їмосць чого червоніти. Я якось нехотячи заздріла в саду, як вони обіймалися… прошу їмосці, то щось страшне… я ще такого не бачила, відколи живу. А їмосць кажуть: "не захоче піти"! Та мала господинька на то, як на боже лято! Певно, може, пізніше, коли наситяться собою, коли появиться дитина на світ, то ми з їмосцею станемо їм потрібні, але тепер? Тепер, прошу їмосці, ми їм такі потрібні, як псові п'ята нога. Смішні їмосць. Я, бігме, не розумію, як можна виховати п'ятеро дочок і так а ніц не розумітися на людях.
Зоня теж (цій Олена промовчує, бо розуміє, що людина, сама без моральної цяточки, має право іншим витикати їхні прогріхи) не попускає нагоди, щоб не дюгнути матір:
— Мама так завжди хвалилася, що мала господинька така домосідка. Коли ж це вона встигла завести роман з Завадкою? Адже для цього потрібно було часу, мамо. А може, то ще за життя татка почалося? Мама завжди так нас пильнувала, так провіряла на кожному кроці, слідкувала навіть за виразом наших облич. Як же ж мама пропустила Ольгу?
Цим разом Зоня має рацію. Щойно тепер виринають в Олениній пам'яті безпричинні вибухи чулості до матері з боку маленької господиньки, на високих тонах веселі настрої, що спонукали серйозну, статечну Олечку крутитись веретеном по хаті, то якась задума, що відбивалася внутрішнім щасливим сяйвом на її лиці. Та поскільки мала господинька була поза підозрою, Олені ніколи на думку не спливало дошукуватись причини зміни настроїв у дитини…
Олена була б обійшла Мариню, як болячку, але мала господинька сама зачепила дівку:
— Чого це Мариня ходить насуплена, ніби Марині хто рідну маму образив? А ця хустина по самі брови то ніби має означати, що Мариня з сорому не може людям у вічі дивитися?
Олена обстала за Маринею так, щоб та не знала про це.
— Дай спокій Марині, Олечко. Вона переживає великий смуток. Зрозумій, дитино, що вона так прагла блиску не для себе, ні, але для кожної з вас. Вона тільки й жила тим, щоб мати привід хвалитися вами і нашим добробутом. Вона нічого свого не має. Ціле життя живе нашим відблиском, а тепер їй здається, що погасне те, що так блистіло колись… і тому вона так біситься. Залиш її у спокої. Вона мусить сама переболіти і сама зрозуміти. Так і Василюшку ніхто не міг вибити їй з голови, поки сама не розправилася з ним у своїм серці. Ти б, може, попросила Бронка, щоб тим часом менше навідувався сюди.
Ольга розсердилася, але не на Мариню, а на матір:
— Через Мариню Бронко не може бувати в хаті? А чому мамця не витлумачить своїй Марині, що мені треба завидувати, а не жаліти мене? Правда, — докинула їдко, що дуже рідко траплялося з малою господинею, — мій наречений не теолог, ані навіть не священичої родини, але я думаю, що матиму легше життя, ніж його мала тітка Христина з Нестором.
Олена не сказала цього, але подумала, що вона навіть рада, що її майбутній зять не дуже високого коліна. Чи багато вона мала з того, що її, сільську дівчину, забрав Аркадій від простих людей і пересадив у панський грунт? А може, в цьому воля божа, що саме мала господинька через одруження має повернути її знову у той світ, з якого вивів Аркадій?
Затримавши думки при собі, Олена тільки сказала:
— Залишім ці справи, дитино, часові. Він мудріший і делікатніший за нас усіх.
Давши розумну пораду маленькій господиньці, Олена не почувала себе в силах самій скористатися з неї: невже ж і найбільш врівноважена, найрозсудливіша з-поміж її дочок теж здатна на таку сліпу, шалену любов, коли й рідна мати стає завадою?
Ольга під впливом розмови з Оленою написала листа до Слави, в якому оповістила про свої заручини з Бронком Завадкою і… про любов взагалі.
Відповідь Слави більше стосувалася її і Севера, ніж Ольги і Бронка.
Слава писала своїм щедрим, неуважним ("гандрабистим", — казала Олена) почерком:
"Дорога Олю, одночасно з цим листом висилаю і фамілійного на адресу мами. З нього дізнаєшся, як працюю, на чому сплю, що їм і де живу.
З тобою мені хочеться поговорити. Ти поняття не маєш, як цього не вистачає поза домом. Дома ми теж між собою рідко говорили по душі, але це частково заступає наша фізична близкість і… інтонація слова. Ми могли порозумітися одними поглядами тоді, коли для написаного слова так багато треба, щоб передати його теплінь.
І так оте непередане безпосередньо нагромаджується в мені, нагромаджується, аж поки перестає бути актуальним, але й тоді давить душу своїми тлінними останками.
А взагалі час поза домом набирає іншої питомої ваги і звучання. У Нашому після матури я не знала, що робити з часом, доки не став його всього поглинати Север! Тут я завжди терплю голод часу. Поза домом (під словом "дім" розумію маму, вас усіх, Філька, Мариню) багато життєвих істин приходить до людини без прикрас і впритул, і нікому тебе виручити перед ними. Ти у великому гурті, але ти — одна. За все, що зробиш, відповідаєш тільки — ти. А дома? Там всяка радість, і горе, ба й відповідальність — подільні. Але це дає особливий гарт духу, якого ніколи не здобути у домашніх умовах. І я цим трошки пишаюся. Ми ті, що поза рідною стріхою і… маминим фартушком. Маю враження, що ті, поза домом, повинні читати (тобто виховуватись на спеціальному роді літератури) таких авторів, як Джек Лондон, Конрад, Майн Рід, наш Стефаник. Поза домом я увійшла у душевний конфлікт — ніколи не додумаєшся, з ким! — з… Ольгою Кобилянською. А я ж її обожнювала і обожнюю! Її твори розвинули в мені жіночу гордість так, що я поставила завищені вимоги до того, кого любила (ти знаєш, кого маю на думці, правда?). Я послухала Наталки Верковичівни[171], а тепер каюся. Наталка гордо відкинула свого Орядина[172], бо він в її очах не досяг свого полудня, і… полюбила гідного себе доктора Марка. А зі мною та біда, що я відкинула Севера, а не можу полюбити гідного себе. Є тут один такий хлопець, що любить мене, а вся моя душа рветься до слабохарактерного, неповороткого в житті, без полудня, тепер чужого мужа. Чи не помилкова ця думка відкидати людину від себе тільки тому, що природа створила її слабшу духом і вона по самому складу своєї натури не може бути інакшою? Чи не доцільніше було б, коли б сильні брали на себе добровільний, за велінням серця, обов'язок тягти слабших?