— Займаєшся шпигунством на користь фашистської Німеччини.
— Перепрошую. Не зовсім так. Я працюю в дипломатії. Я не винний у тому, що поки що не можу носити фрака дипломата і що в мене поки немає закордонних представництв.
— Тобі, як Іуді, виплачують срібняками за твою роботу?
— Я не знаю, чи є на світі дипломати, що не брали б грошей за свою працю.
— Ти блазень!
— Якщо б я почув таке на волі, я викликав би тебе на поєдинок. Жадаю доказів, що я блазень!
— Я готовий навести їх тобі. Скажи, ти читав "Майн кампф" свого бога?
— Це ще не доказ, що я блазень.
— Це я тобі пізніше доведу. Тепер відповідай на моє запитання.
— Ухиляюся від відповіді.
— Гітлер твердить, що твоя порода може бути лише погноєм для його вищої раси.
— В мене в роду не було євреїв.
— Мова про таких слов'ян, як ти.
— А тоді і ти підеш на погній.
Ось тобі й готовий доказ, що ти блазень. Я не хочу допустити до того, щоб мій народ став погноєм для фашизму, а ти стараєшся, аж з шкіри лізеш. Такі, як я, хочемо спасти культуру нашого народу, його історію, забезпечити йому добре ім'я серед народів світу в майбутньому, а ти, свинюко, хочеш допомагати угноювати тевтонські землі своїми земляками, аби на них виростала-розквітала вища арійська раса. Блазень ти чи не блазень?
— Я мушу ще подумати над цим.
Кожна вільна хвилина заповнена тут або порнографічними історійками, або дискусіями. Ще грають у карти.
Так, тамтой таки блазень.
Снився мені живий берег Дніпра під Києвом. Побачити, торкнутися губами — й можна вмирати. Батьківщина — не пережиток.
Якщо б я був на волі і мав свій літературний журнал, то друкував би в ньому таку власну поезію у прозі:
"Яка несправедливість, дідусю, — жалівся Горобчик Морозові. — Кіт приходить на світ у теплих шкарпетках, а йому ще й чоботи шиють".
Плюну в пику тому, хто назве мене сентиментальним!
Нелечко! Візьми рушничок і витри ним себе всю-всю. Потім непраним передай його сюди. Ти — моя жінка.
Яка переоцінка цінностей. Слабе серце на волі — нещастя. Тут — спасіння. Є серед нас хворий на серце комуніст. Можна позаздрити йому. Від одного кулака в ніс втрачає притомність. Щасливий.
Оправця розчарований, що я своїми ногами приплентався до камери. Кілька шишок на лобі й розкривавлена губа не дають йому задоволення. Здається, вони не будуть мене катувати. Я, певно, призначений для того, аби з мене лахи дерти.
Ще про комуністів. Здебільшого фанатики. Молоді. Нарешті дійшов, звідки в них береться така надлюдська стійкість, попросту чортівський гарт волі. Вони й тут відчувають за собою свою партію. Для людей не їх кола незрозумілий такий фанатизм. Почувають себе органічно частками чогось великого, що носить назву "партія". Проводив я аналогію між ними і собою: хто стоїть за мною?
Сумні результати.
Ті, що відчувають і думають, як я колись, складають сіру, без права, без вирішального голосу і слова масу. Більше ніж переконаний: до них і досі не дійшло, що їхні вожді були б ще смішнішими маріонетками, якби не тамті сірі, рядові, одним словом, маншафт[155]. Проблема, над якою варто призадуматися тим, на волі. Вожді (як раніше це не впадало мені у вічі!) після засуду нас цілковито перестають цікавитися нами. До процесу займаються нами настільки, щоб ми їх не всипали. Потім ми зникаємо з поля їх уваги. Множимо безконечний список павших за волю народу борців. Є серед нас і такі наївні, що вірять, ніби нам колись ставитимуть пам'ятники, називатимуть вулиці, школи нашими іменами. Особисто я дуже сумніваюся. З часом літери зблякнуть на папері. Наші імена заступлять нові. Нашу епоху змажуть нові повороти історії. Ще буде добре, коли наші нащадки не паплюжитимуть наших поривів. Це було б жахливо! Адже ми не змогли б встати з могил і оборонити свого чесного імені.
Проклинаю життя, якщо воно у спромозі породити таке страхіття!
З моїх літературних випотин мозку:
"Якщо життя — поїзд, а ми пасажири, то далеко не однаково, в який нам вагон попасти: м'який чи товарний.
Марна втіха в тому, що обидва вони прибудуть на ту саму кінцеву зупинку".
Моїй Нелі.
Десь є вулиці, якими ти ходиш.
Десь є дім, в якому ти живеш.
Десь є стіл, за яким ти вечеряєш.
Десь є ліжко, в якому ти спиш.
Десь є ти. Моя — не моя.
Психологічно цікаво. Зненависть наших ста п'яти[156] стосується одних москалів. До росіян вони, навпаки, мають пошану за Пушкіна, Толстого, Чехова. Невже ж вся проблема у формі, чи пак у формальному звучанні, слова?
Цікаво, хоч і не зовсім зрозуміло.
Еврика! Є ідея! А що, якби влаштовувати міжнародні бали для представників всього всесвіту?
А щоб не дійшло до міжнаціональних непорозумінь, треба би наймати танцбуду на Марсі.
З претензією на літературність: "Зірваної квітки вода не лікує, а продовжує її муки".
Що за збіг обставин!
Той, що цитував мені Фіхте, як дві краплі води схожий на мого професора-шовініста по новітній історії. Завертав по декілька разів студентів-неполяків за неправильну вимову в польській мові. Треба уточнити: схожий на професора, коли той був молодшим.
Він повторяв думки Фіхте, а мені перед очима стояв мій професор.
"Ще ніколи переможець не виявляв доброї волі справедливо оцінювати подоланих. Чим більше він їх принижує, тим справедливішим здається сам собі. Хто скаже, скільки благородних дій тієї чи іншої нації пішло в забуття через те, що їх нащадків уярмлено, а переможець видав про них свій безапеляційний осуд, як йому було корисно".
Хоч про Фіхте знаю тільки те, що його "я" саме з себе творить світ зі всіма його законами, цитовані слова мене переконують.
Воістину треба, щоб народи самі писали свою історію.
Під впливом попереднього. Кілька днів пізніше.
Треба подумати про міжнародний (а може, навіть міжпланетний!) трибунал, який судив би злодійські уряди. Від віків сильніші обкрадають слабших шляхом переманювання у свій табір талантів, шляхом фальсифікації історії, шляхом замовчування. Це велика несправедливість.
Голосую за міжпланетний трибунал справедливості, який примусив би злодіїв віддати награбоване.
Вони більше не катують мене. Вони насміхаються наді мною. Панські жарти. Почастували сигаретою. Я, дурень, повірив і взяв. Вирвали її мені з губ і припекли нею лице. Вони не катують мене.