Ілаковичева здавала собі справу, що пристойність вимагала б спинити трохи цього зухвальця, але солодка, заколискова лінь брала верх над усім. Румунське винце вчинило, що життя стало на мить безпроблемне й просте, як табличка множення. Нестор чи цей парубійко, гусарин чи валет з колоди карт — яка зрештою різниця?
— Не лишайте, панійко, трунку в чарі, бо вас щастя лишить.
Послухала його і випила остаток.
— Щастя… щастя… Воно й без того заблудило дорогу до мене.
— Ігі! То якесь чисто дурне оте ваше щастя. Не потрапити у хату до такої файної панійки…
— Як вас звати?
— Дмитро. А що?
— Нічого. Отак спитала.
— У панів, відай, нема Дмитрів.
— Рідко.
— Панійко, вас чисто на сон клонить. Ходіть, я вас заведу у ванькирчик, та й здрімайтеся трохи.
— Не треба. Буду їхати додому.
— А де ваша дома, панійко? Може б, я колись заблукався до неї, якщо вже вас ваше щастя минуло.
— Не треба вам цього знати, Дмитре. І взагалі — забудьте цю нашу розмову по-п'яному.
— Чудні якісь ви, панійко, — розсміявся сердечно. — Та як мені захочеться, то узнаю, і де живете, і як ваше ім'я, і скільки років маєте, і чи ви дівка, чи є у вас чоловік, та ще любить він вас чи отак собі… А ви боїтеся сказати мені, де ви живете… Чудна панійка, — сказав наче про себе. — Ой, га! Лиш би мені захотілося узнати, — хвацько ляснув себе по потилиці і, пересівши так, щоб міг обняти спинку крісла, на якому сиділа молода Ілаковичка, заспівав тихим, шельмовським голосом:
Звари й, люб-ко, пи-рі-женьок та й внес-си го-рівки,
В те-бе нема чо-ло-віка, в мене й не-ма жі-нки…
— В мене є чоловік… — Орися вчула, як закололо її в очах.
— Е, — зробив зневажливий жест, — з таким чоловіком, що пускає молоду жінку по кінських ярмарках… чужим чоловікам на спокусу.
Все ж таки стягнула усмішку з лиця. Відразу немов протверезилася: що за амікошонство[149] з мужиком?
— Ви, здається, забагато випили і говорите, як з гарячки.
Гречно пересів на своє попереднє місце, навпроти неї. Підпер голову рукою, похитуючись в такт пісні, звук якої бринів ще у повітрі.
— Люблю, як на мене файні молодиці гніваються. Кажете, що-м випив? Ще ні. У мене це не називається "випив". Можу багато випити, — сказав ствердно, без нотки самохвальби. — Але ба й ви, панійко, теж можете…
Мусила б хіба вдати, що сердиться на нього. А в ім'я чого грати їй? Замість того перехилила голову і спитала з жіночою лукавістю:
— А ви звідки знаєте? Бачили-сьте?
— Аби-м такий здоровий був, що-м бачив! Бачив я вас раз в шиночку в Нашому, як попивали-сьте винце з одним високим череватим ксьондзом.
Орися почервоніла.
— Не туди стежка в горах, Дмитре. То був мій вуйко…
— Я вас перепрошую, але той вуйко щось дуже крохмалився до вас. Панійко, а у Вишні ви не були ніколи?
— Не була. А що там таке, у вашій Вишні?
— Ой панійко моя злота, не нарозповідався б вам, чого немає у нашій Вишні! Таж там славні на всю Нашівщину теплиці-води, що не замерзають взимку. Вліті приїжджає, тепер, правда, вже менше, але попередні роки приїжджало до нас різне панство, бо ті прала їм спокою не дають. А пани такі смішні. Порозкладаються з коцами та валізами попід вербами і просять сільських дітлахів, аби їм за булки винесли від мами чорного хліба. Дивлюся на вас, панійко, і думаю собі таке пусте: чи не приївся вам, водно та й водно, білий хліб? Чи не хотіли б ви часом, як ті пани на пралі, перекинути його чорним?
Алегорія була ясна. Орися тьмяно пам'ятала, що треба би нарешті поставити того сільського джигуна на місце, але ця душевна активність була понад її сили. Грузла щораз більше у валеті з колоди карт. Заколислива лінь, що зневолювала її тіло, глушила й рештки сили волі. Зрештою, любила певного гатунку грубість у чоловіків, як любимо терпкість у доброму вині. А чого їй справді квапитись додому? Не однаково.
— А вам не приївся ще житній хліб?
— А хто вам сказав, панійко, що я одним чорним хлібом живлюся? За гроші можна яку хочете білу булку дістати.
— За гроші… Ех, Дмитре, ви навіть не знаєте, що ви сказали. Чекайте, чекайте. Ви знаєте? Мені здається, що я п'яна…
— А може, таки перейдете, панійко у ванькирчик?
— Куди ви кажете?
— Я ж казав вже вам, що тут є спеціальний ванькир для відпочинку.
— Видко, ви тут не раз бували, коли знаєте всі входи і виходи.
— Всяке бувало. Може-м, і бував.
— А там нікого нема?
— За кого ви мене маєте? Я заки ще присів до вашого столика, то вже заповів, що на цей вечір ванькирчик мій.
— Ви страшенний нахаба!
— Не розумію, перепрошую, панійко, що ви сказали?
— Я сказала, що якби ви були мені рівня, то дала б вам поличника за таке…
Просіяв увесь.
— Правду кажете, панійко? Ото мав би-м пізніше чим вихвалятися!
— Чим? Поличником?
— Аякже ж! Кожний би собі подумав: щось-то мусило добре поміж ними зайти, коли така делікатна панійка хлопові по писку заїхала! То, чуйте, неспроста!
— А, ви з того боку! Дмитре, а ваша жінка вас любить?
— А до чого мені чиясь любов, коли я своєї не можу дати взаміну? Нащо вона мені здалася, та чужа любов? За капелюх її затичу чи нап'юся води з неї? Ви, певно, гадаєте, що я п'яний.
— Гадаю, Дмитре, що я таки добре п'яна.
— Встаньте, панійко, — бере її сильно і незграбно попідруки, — я таки заведу вас у ванькирчик.
Коридорчик, яким вів Савицький невістку Ілаковичів, був вузький, з нерівною долівкою, так що йшли майже притулені одне до одного, час від часу спотикаючись то в один, то в другий бік.
Навпроти відчиненої спальні господарів непримітно поміж дошками з поламаної шафи чи якогось стелажа вели низькі двері у ванькир.
Продовгаста, темна, з одним вікном, і то заслоненим фіранкою, низька, начеб перероблена з шопи чи притули, кімната.
Бамбетель з подушкою, нічна тумбочка з розкішним срібним ставником, либонь, єдиним вартісним предметом в цьому приміщенні, стіл на філігранних ніжках під бідермайєра, два засмальцьовані, колись, мабуть, темно-вишневі фотелі, олеодрук[150] з пастухом і пастушкою, темні неозначеного кольору портьєри над дверима, які правдоподібно виконували тут роль звукоглушителя, притаманний всім ванькирам при корчмах запах непровітрюваних речей, прокислого вина, мишей і цвілі творили весь зміст інтер'єра.