Тільки Мариня ніяк не може заспокоїтися. Оленин оптимістичний підхід до справи тільки роздратував її.
— Ой, як їмосць зараз усьому вірять! А я їмосці кажу, що тут справа нечиста. Згадають їмосць моє слово! Тут щось не так.
— Моя Мариню, що тут може бути не так? Навіть коли б пан полковник…
— А їмосць бачили його полковницькі документи? — грубо перебила Мариня.
Олена преспокійно продовжувала далі:
— Навіть коли б пан полковник був уже раз жонатий, то й тоді нічого страшного немає. У православних розвід дозволяється, а тепер пан Дорошенко перейде на греко-католицьку віру. А що ще більше може бути не так?
— Власне, що я не знаю, але чую, чую, відчуваю, відчуваю, — Мариня підшморгнула носом, — що тут щось не так. Щось воно, прошу їмосці, задобре, щоб могло бути направду. Згадають їмосць мої слова.
— Хай Мариня не крякає, — відповіла на те Олена, чомусь маючи на думці не Меланину дочку, а свою красуню Нелю. — Хай Мариня перестане, а то справді накряче ще якусь біду на нашу хату.
— Їмосць направду як дитина: почнуть про одне, а кінчають другим, — сказала Мариня без злості, скоріше з співчуттям.
Роки минули, а вона й досі не може збагнути, чим наша їмосць могла сподобатися Василюшці.
Стаха вважала, що обличчям вона схожа на бабу по матері (довголітню графську покоївку), а характером пішла в діда Тимка по батькові. Був то розумний, статечний (кажуть, що за сорок років співжиття з бабою тільки раз унісся і сказав: "Вийди, стара, з хати, бо чую, що можу тобі сказати паскудне слово"), веселий і дуже гонористий, хоч і вбогий чоловік. І татові брати говорили, що дідів гонор не дав йому добитись будь-якого майна. Мав "польську натуру", як казали, ображатись за кожну дрібницю. Тому й не міг на жодній роботі зігріти місця.
Мама не раз докоряла Сташці:
— О, вилазить вже з тебе натуронька діда Тимка!
Стаха не заперечувала. Їй подобалося бути розумною, веселою, статечною і гонористою, як дід Тимко.
Фі, навіщо їй поспішати з шлюбом? Заручена дівка має більше вартості, ніж заміжня. А Вовк від неї не відчепиться, аби ломакою мала гнати від себе. Прив'язала його Стаха таким… гм… гм… ланцюжком, що бігтиме за нею, наче собака за слідом свого пана.
Не пліснійте, дівоньки, з зависті, не пліснійте, бо то вже мені богом дано такий талант!
Певно, коли в неділю пополудні приодягнена, напарфумована, в шовкових панчохах виходить на спацер з Вовком, на якому теж парадний чорний костюм і біла сорочка, то мнихівські відданиці разом з своїми мамунцями втопили б Сташку не в ложці води, а в найглибшому місці Пруту.
Поки що Вовк найбільше потрібний їй для того, щоб подратувати ним нашівських пліткарок, а щодо заміжжя, то, як співається у танго, "я мам час, я почекам".
Щодо Бронка, то розум каже: нащо тобі здався той Завадка? То не чоловік, а перекотиполе. Сьогодні тут, завтра там. Тюрма вже давненько плаче за ним, а який тоді свій льос?
Що ж, дівко, вигулялася, вишумілася, витанцювалася, тож пора й про сім'ю подумати. Трапляються тобі тепер люди, йди, поки не пізно, а через рік-два то й пес з кульгавою ногою не гляне у твій бік.
Може, тому й зійшлася Стаха з Вовком скоріше, ніж з будь-ким з його попередників.
Фі, що мала втрачати? Чей же не цноту. Стаха відразу збагнула, що Вовк не з тих, що люблять довго церемонитися з жінками.
Хочеш? Добре! Не хочеш? Друге добре.
Є вашого цвіту по всьому світу. Була певна, що коли не скориться його волі, то й не оглянеться, як знайдеться інша, покірніша і хитріша за неї. Нема дурних! Женихами на державній посаді хат не підмітають!
Зав'язавши Вовком гудза, тобто упевнившись, що ніде він не дінеться від неї, Стаха почала у мріях вимальовувати Бронка як свого майбутнього коханка.
Фі, а чим вона гірша від тих пань, що мають одного про пйонтек[138], а другого про свйонтек[139]?
Треба тільки Сташці подбати про попередній шик, тобто повернути своїй веснянкуватій пиці її колишню мармурову білину, підбити обцаси в туфельках, купити прозорчасту газову блузку, зубної м'ятної пасти, запам'ятати собі кілька заголовків з газети "Роботнічи глос" — і гайда в атаку!
Так їй весело робилося від цих думок, що куди ходила, то наспівувала:
Чимайсє огона альбо огонечка,
Бендзеш моя жона альбо коханечка…[140]
Досі Стаха не в'язалася з жонатими, — хоч ого скільки з них чіплялося її! — і завжди осуджувала заміжніх жінок, що шукали собі розваги на боці!
Тепер вона змінила свій погляд на цю справу. Як казав колись Бронко, все пливе, все змінюється! Ха-ха-ха!.. Бачиш, кармеліто, до чого придалася твоя наука?
А втім, Бронко Завадка ніколи не був і не буде чужим для неї, хоч би вона мала бути тричі замужем, а він тричі жонатим, а з своїм погрішити — сам бог велить!
Фі, то тільки жінки мають плакати через коханок? А хай би чоловіки трохи поплакали через коханців!
Хоч коли мова про Вовка, то Сташці не хочеться, щоб він мав плакати через неї. Правда, не гине за ним, але й не забуде йому, що підняв її, можна сказати, з болота, зрівняв з людьми. Ким була б тепер, якби він не стояв при її боці? Покидькою, якій Карольчині дівки виграли марша!
Вовк добрий для неї, а обманути доброго однаковий гріх, що дитину скривдити. То хай уже краще по-інтелігентному, щоб очі не бачили та серце не боліло.
Поки що заспокоювало і обнадіювало Стаху те, що у Бронка не було постійної баби. Було це доброю ознакою для Сташки. Попостить парубок, попостить і котрогось вечора таки застукає умовним знаком в її віконечко. Були вже такі, що зарікалися, а потім являлися смирненькими, як цуцики. А те, що Марисьці хтось там казав, ніби бачив Бронка попідруку з котроюсь з панєн Річинських, то чистий сміх у залі! Видно, той хтось не знає, хто такий Бронко Завадка! Та той кармеліта скоріше пішов би з сукою попідруку, ніж з попівським насінням!
Проте не Стащина була рація, а Марисьчина.
Посивіти можна від такого, слово честі!
Було воно так: другого дня свят Вовк повів Стаху (ой боже, чи привикне вона коли-небудь до того, щоб звати його по імені?) до ресторанчика навпроти польської гімназії. Признався ("я такий, що таїти не буду"), що у великі свята водив сюди і свою небіжку, бо любив і любить якось екстра відзначити свято. Не те щоб йому дуже смакували ресторанні страви (який там їдець з нього!), але має приємність в тому, щоб коли-не-коли посидіти за накритим святково столом, на якому блищали б вишліфуване скло, метал столових приборів і щоб перед ним увивався кельнер з серветкою через руку — "проше пана, проше пана". Якщо чоловік не може собі дозволити таку розкіш кожного дня, то хай трохи скуштує її у свято.