— Я піду, пане шефе, я бачу, що пан шеф не в настрої. Але я хотів би спитати, перепрошую, що буду сміливим, — чого, власне, пан шеф викликали мене?
Філіпчук уже не мав сили кричати.
— Ідіть, Пєрожек, мені з очей, щоб духу вашого тут не було… бо… я… я… за себе не ручаюся…
Коли за Боніфацієм замкнулися двері, Філіпчук повалився у крісло, ніби людина, уражена паралічем. Заважали йому власні руки й ноги, гнітили всі внутрішні органи, тяжіла голова.
Трохи очунявши, покликав до себе Бронка Завадку.
— Подай мені паперу і олівець. Нічого, може бути і оцей.
Написавши щось похапцем, подав папірець Завадці.
— Іди набери.
— Пане шефе, мене робота чекає…
— А це не робота?
— Слово честі, не маю часу на жарти.
— А це не жарти, прошу я тебе. Піди набери сьогоднішньою датою мій некролог. Сьогодні помер, запам'ятай собі, прошу я вас, власник друкарні Кость Філіпчук, проживши сорок два роки. Моя фізична смерть буде вже тільки формальність. Фактично я вмер сьогодні. Ти почав мене вбивати, а Боніфацій Пєрожек добив. Якщо вже ідіот Пєрожек жалкує, що він не знав, що раніше можна було мою друкарню в трубу пустити, то я, прошу я вас, не хочу жити. Чого стоїш? Дістав замовлення — берися до роботи. Відбий у десяти примірниках. Треба буде декому і з родини послати. Чого ти вирячився на мене? Думаєш, старий зійшов з глузду… Нє. Все в нормі. Тільки жити мені відхотілося. А тепер залиш мене самого. Чого ще очікуєш? Думаєш, що шеф пошле по коньяк? Не пошле. Небіжчики не п'ють. Ти хотів мені щось сказати, Броник?
Може, й мав би щось сказати, але згадав, що лежачого, а тим паче трупа, не б'ють, і мовчки з текстом некролога Бронко вийшов з кабінету.
Зоня, яка давно шукала зачіпки, щоб піти з дому й жити окремо, нарешті вбачила причину в тому, що Мажарин збирається одружуватись. Здійняла крик, що вона не може далі жити в такій скомпрометованій сім'ї. Вона хотіла була піти відразу після втечі Слави з дому, але пожаліла Олену.
Олена подумала собі в душі, що не її пожаліла дочка, а просто на той час не мала ще роботи й була залежна від родини, та хай там!
— А куди ти підеш, дитино?
— Хай мама буде спокійна за мене! Не зроблю мамі такого сорому, як Слава! Не втечу з дому, а виберуся. Найму собі десь кавалерку[131] і буду жити, як інші самостійні, працюючі жінки.
Олені вдарила кров у голову від самого слова "кавалерка":
— Бійся бога, Зонечко! Та якби покійний татко вчув, що ти вимовляєш…
— Може мама не кінчати: "…то у гробі перевернувся б". Можу запевнити маму, що воно не так. Наш тато був людиною поступовою, бувалою, і на нього це слово не зробило б такого страшного враження, як на маму. А втім, як воно маму так шокує, то можу його вимовляти по-французьки — "гарсоньєра". До мами, бачу, ще не дійшло, що я самостійна жінка і заробляю сама на себе. На заході Європи це нормальне явище.
За кілька днів, точніше, четвертого дня після цієї перепалки, Зоня забралася з дому. Знайшла собі в центрі нової частини містечка (власне, на околиці, коли орієнтуватися на старий ринок як центр міста) кімнату з окремим входом і домурованою в передпокої кухонькою.
Приїхала фірою на вулицю Куліша перед батьківський дім, забрала звідтіль, що було їй потрібно для обладнання нового житла, і без "бувайте здорові" поїхала на своє. З брами гукнула, що, мовляв, як хтось матиме справу до неї, то хай заходить просто до канцелярії Чуйгука, вона завжди буде там. Точка. З галузки відпав ще один листок.
З відходом Зоні виникло питання про заміну мешкання на менше.
Дивне психічне явище. Олені завжди здавалося, що вона випадково й тимчасово живе у великому домі Аркадія, а тепер, коли довелося покидати його, огорнув її дошкульний, хоч і не зовсім виправданий сум, аж мала господинька мусила розважати матір:
— А за чим мама жалкує? Відколи я пам'ятаю, вічно в нашій родині нарікалося на це мешкання. Хай мама згадає, як у сльотаву осінь чи навесні підходить тут вода у підвалі. Якби татко був живий, то ми, напевно, цього літа вже поміняли б квартиру. А наріжна кімната, мамцю? Та там ніколи не можна як слід напалити! А взяти хоч би покрівлю! За татка протікала вода тільки в одному місці над кухнею, а тепер капотить уже і над їдальнею. А найважливіше — ми не можемо оплачувати такої великої квартири.
— Люди тримають квартирантів…
Олі мало що не зірвалося з язика, що в них теж був квартирант доктор Мажарин і чим те все кінчилося.
— Найважливіше, — тягнула далі Оля, немов не дочула Олениних слів, — що треба буде все міняти і починати наново.
— Я нічого не кажу, певно, тепер п'ять кімнат забагато для нас, але чого зараз починати наново? Як же можна у моєму віці все починати наново?
"О, мама думає тільки про себе. Раніше з нею цього ніколи не було. Їй і на думку не спадає, що це, може, мені доведеться починати своє життя заново і по-іншому".
Наступної неділі вибралися Олена з Ольгою ніби на прогулянку, а насправді — з наміром поглянути, може, де здаються квартири.
Пішли навмання першою вулицею, що вела у східну частину передмістя, де, як інформувала всезнаюча Мариня, "любили бути хати внайми".
Околиця, на яку потрапили, відразу сподобалася Олені. Просто неймовірно, що вона так довго жила в Нашому і ніколи тут не бувала!
Будиночки були подібні один до одного, наче діти однієї матері. Це наводило на думку, що люди в цих будинках теж повинні б бути подібними одні до одних й жити в злагоді між собою.
Кожний з тих домочків був у деякій віддалі від вулиці, що давало змогу їхнім власникам заводити квітники перед фасадами. Стежки від хвіртки до ганочка були здебільшого посипані рінню та обведені побіленими цеглинами, що виглядало так… запрошуюче. Майже кожний ганочок був помальований у зелений колір, а у вікнах цвіли фуксії.
На жаль, ні в одному з тих чепурних домиків не було на віконній шибі наліпленої картки про здачу квартири. Очевидно, тут жили багаті міщани, які не думали позбавляти себе вигод за кільканадцять злотих на місяць.
Олена наполягла, щоб завернути ліворуч у вулицю, яка, на її думку, повинна б вести до ріки.
— У Ладиків не було багато качок, бо поблизу не було саджавки. Зате у твого діда, таткового тата, були цілі табуни. Просто хмари напівздичавілих качок та гусей. Казали, ніби вони виводилися там у шуварах[132] так, що ніхто й не знав їм числа і рахунку. Але що з того? Не було доброї господині. Скажу тобі, що я якось не пам'ятаю, чи їла я там хоч раз добре засмажену качку. А до того ти, певно, й не знаєш, що смак м'яса залежить і від того, чим годують птицю. В дідовім селі була така психопатка, бо інакше не знаю, як це назвати, дідичка, яка веліла годувати качок, призначених для панського стола, фігами. Або, наприклад, у неї ж спеціально так вигодовували гусей, щоб у них хворобливо розросталася печінка, потрібна для гусячого паштету. Я навіть не знаю, чи не шкідлива така печінка.