Недалеко означеного місця просигналізувала йому думка, що тут і засідка не виключена.
Обережно, брате!
Очевидно, загостреність інстинкту самозбереження спричиняли ще й ніч і ліс, оці два невід'ємні елементи всіх страшних казок пори дитинства.
На межі галявини і лісу стовбичили людські постаті.
Тінню прокрався ближче.
Свої.
Бронко прийшов восьмий. Дев'ятою була Рита Валевська. Останнім і десятим — Борис Каминецький.
Коротка перекличка: всі?
Всі.
І знову прошибає серця думка, що котрийсь з-поміж десятьох вже занесений у реєстр смерті.
Хтось торкнувся рукою кишені. Озвалися сірники.
— Не курити, — півголосом остерігає Каминецький.
— Забавно. Ясно, — теж пошепки погоджується Юлько Скиба і встромлює незапалену цигарку в зуби.
— Я скликав вас сюди, хлопці, і вас, товаришки, щоб доповісти одну річ і… ще дещо.
Затинаючись та відкашлюючись, секретар окружкому офіціально сповіщає, що рішенням революційного суду провокатора Мундика засуджено до кари смерті. Вирок виконано.
Хруснула гілка. Хтось переступив з ноги на ногу. Дувід відкашлявся. Борис, запрошуючи рухом, дає знак, щоб присутні підійшли ближче до нього, хоч у даній ситуації аж така конспірація, либонь, зайва.
"Умовний рефлекс", — подумав Бронко. Перед очима душі стала Ольга.
Свиня ти, брате, коли в таку хвилину дівчина тобі в голові.
А може, в цьому якась закономірність, слухай?
Любов і смерть…
— Я хочу вам сказати, хлопці, гм, розуміється, і вам, товаришки, — поправляється незграбно, — що (пауза для того, щоб видихнути з себе повітря)… що… Дмитра Ільчука вбили, хоч, можливо, офіційно він ще числиться у живих. Скористалися і цим разом старим прийомом: куля в спину під час "спроби втечі". А взагалі — засідка. Вшануймо пам'ять товариша хвилинною мовчанкою.
Хтось ліворуч від Бронка по-військовому цокнув каблуками. Може, Мартинчук?
Товариш Вечір не живе. Людина відійшла в забуття скоріше, аніж Бронко встиг влаштувати їй очну явку з міфом про неї. Два слова треба б викинути із словників усього світу. Це "ніколи" і "запізно".
Мурашкова дрож пробігає Бронкові вздовж хребта. Багато швидконогих мурашок мандрує вгору і вниз спиною. Згадалася померла сестра. Мати, голосно приповідаючи, товкла головою об спинку ліжка, на якому лежала небіжка, а Бронко з страху перед мурашками, що бігали по спині, забився під те ж ліжко. Убив собі в голову, що мурашки перемандрували до нього під сорочку від мертвої, бо її кров уже застигла і їм стало нічим живитися.
— Адресу Ільчука знало троє серед нас. Називаю комуністів, яким була відома адреса: Каминецький, — починає від себе, — Скиба і Валевська. Перед обличчям товаришів взиваю признатися, хто виказав?
Немислимо серед трьох відданих, перевірених, вибраних з вибраних знайти місце для зрадника. Виключеність такої можливості лише посилює напруженість хвилини. Мить мертвецької тиші, а потім звучать перші, хоч і не зовсім виразні, але грізні у своїй суті слова обурення.
Ясно, що зрадникові, якщо такий виявиться, самосуду не оминути.
Порушилося півколо. Бронко має враження, що очі всіх звертаються на Скибу. З півкола на середину виступає Рита Валевська.
Якої сили волі треба мати, щоб наказати своїй гортані видавати з себе нормальні звуки!
— Це я, товариші, дала адресу Мундикові.
Постає замішання. Хто жахнувся, хто не повірив. Хто закляк…
Бронко на боці тих, що не вірять у цю жахливу заяву.
— Слухаємо вас, товаришко Валевська.
Борисів врівноважений голос до деякої міри розряджує наелектризовану атмосферу.
— Було воно так. Каминецького якраз тоді не було в Нашому. Тепер зрозуміло, що Мундик і вибрав саме такий день, коли не було Бориса, і зажадав від мене адресу Ільчука. Сказав, ніби Борис, тобто товариш Каминецький, колись попередив, що якби його випадково не було в Нашому, то з усіма питаннями відносно Дмитра звертатися до мене. Я не хочу, товариші, виправдувати себе, але прошу мені вірити, що все це виглядало дуже правдоподібно. Адже навіть я не знала тоді, що про місцеперебування Дмитра відомо й Скибі. Зрештою, ми мали справу з представником ЦК. Я скінчила.
Людина здається на розсуд товаришів. Друзі раптом виростають до ролі суддів.
Першим бере слово секретар окружкому і, наче камертоном, надає правильний тон цій небувалій, незвичайній дискусії.
— Будемо вважати, товариші (чути, як Борис з полегшенням глибоко відітхнув), що маємо справу з класичною формою провокації.
Дувід шумно віддихується. Провокатор з найближчих — було б занадто й на найздоровші нерви.
— Але ж я вас попереджав, товаришко Валевська, що місце, де переховується Ільчук, абсолютна таємниця. Чому ж ви, незважаючи на мою пересторогу, так легковажно впіймалися Мундикові на вудочку? А може, вже тоді в мене були деякі підозріння щодо його особи? Адже ви могли зробити деякий висновок для себе хоч би з того, що я мав таємницю перед представником ЦК. Чого ж це ви…
— Так, ви мене попереджали, я не заперечую цього. Але Мундик говорив начебто від вашого імені. Крім того, йшлося про життя товариша!
— Маєте рацію. Ішлося про життя товариша. А чому ви не повідомили мене про цей факт зараз, як тільки я повернувся в Наше?
Істинно прокурорське запитання заскакує не лише одну Риту. Справді, думає Бронко, чому вона зразу не сказала Борисові про розмову з Мундиком?
Рита стоїть з опущеною головою та зціпленими на грудях руками, як уособлення покори і провини. Чи це буде для неї хоч до деякої степені злагіднюючою обставиною?
— Я не змогла вас одразу повідомити, бо чекала, що ви з дороги зайдете до мене. Я цілий тиждень вечорами не виходила з дому. Думала, ось-ось надійдете…
Нараз Бронко помічає в Риті щось, що вона роками приховувала своїми напівчоловічими манерами, стилем одягу, характером своїх зацікавлень, ба навіть формою зачіски, а саме — її жіночність. З'являється підозра, що Рита віддавна закохана у Бориса. На ходячу енциклопедію падає додаткове тепле світло: любов підносить людину в очах її оточення. Бути коханим чи кохати самому (в цьому випадку однаково!) — це вже свого роду моральна привілейованість.
"А якщо б я і помилявся, то ця помилка не принижує гідності ні її, ні Бориса".