Справді, що сталося б з її коханням до Бронка, коли б вони мали розійтися? А може, коли вона знатиме, крізь які підводні рифи розбилося щастя Слави й Севера, то й своє власне надійніше проведе крізь них?
З цього душевного неспокою зродилося в Ольги нестерпне бажання відверто поговорити з доктором Мажариним.
Дотепер відносини поміж Ольгою і колишнім квартирантом Річинських були ніякі. Мала господинька не мала до нього особливої симпатії, хоч і не могла сказати, що Север їй немилий. Сказано: був їй ніяким.
Правда, іноді дивувалася Славі: що сестра знайшла у Мажарині? Але й це не аргумент. З таким самим успіхом може ставити це запитання кожен незакоханий закоханому.
Чула колись Ольга і таку мудрість: "Невелика біда, коли закохуємося у колір очей чи тембр голосу. Гірша справа, якщо любимо, не знаючи за віщо".
Либонь, Слава теж не зовсім знала, чому закохалася у Севера.
Ідея зустрітися з Мажариним доти докучала Олі, доки вона не подзвонила до квартири "доктора всіх лікарських наук".
Будинок, що його займав Мажарин (той самий, що його навесні оглядала Слава), стояв глибоко в саду. Був то старого типу дім з низькими стінами і високою покрівлею, з вузькими, довгими, мало що не під саму стелю, вікнами та обов'язковими колонами з фасаду.
Невідомо звідкіль забрела у Наше мода на такі будівлі, але так чи інакше наприкінці минулого і на початку нашого століття виростали вони в Нашому одна наперед одної (до речі, будинок, в якому працює Бронко, теж у тому самому стилі), поки виперла їх американська мода з плоскими дахами і широкими наріжними вікнами.
Будинок був, чого можна було й сподіватися, свіжовідремонтований і трохи осучаснений. Дві пари фронтових вікон були поширені і скорочені. Попальований, чи то пак накрапаний, у спокійний сталево-сірий колір, він начеб поривав з своїм міщанським минулим — обов'язковою яскраво-рожевою барвою.
Всередині ще відгонило свіжою фарбою. У темному передпокої (світло проникало крізь скляні двері) Ользі стало неприємно: що подумають собі люди у почекальні про молоду дівчину, яка з'являється до лікаря без опіки когось з батьків чи старшої сестри?
У почекальні (низькі столики, низькі гнуті меблі, гравюри на стінах цілковито у стилі модерн) чекали на свою чергу дві жінки і один літній селянин. Одна з жінок зримо була хвора. Безкровне з синюватими губами і "підковами" під очима обличчя говорило само за себе.
Та, що привела її, хоч і старша за хвору, була ще гожа молодичка із зграбним тонюсіньким носиком і малим, зовсім загубленим у м'ясистому обличчі ротом.
Хвора мовчала, а провожата весь час щось нашіптувала їй. Хвора слухала її з тупим виразом обличчя, не питаючи ані не заперечуючи потокові слів тамтої.
Через деякий час вийшов з кабінету чоловік у формі залізничника з заплаканими чи, може, просто хворими очима, а за ним показалася голова доктора Мажарина.
Носив тепер окуляри. Помітивши сестру Слави у себе в почекальні, він з розгубленості похапцем зняв з носа окуляри і так само блискавично знову почепив їх поза вуха.
— А-а, прошу, — попросив Ольгу шанобливо-офіціальним тоном, а коли за ними замкнулися двері, з його лиця відразу спала маска.
Був заскочений, перестрашений і обрадуваний.
— Панно Олю, — схопив її обіруч, — може, щось… з Славою?
— Ні-ні. З Славою все гаразд.
"А все ж таки дорога ще тобі моя сестра", — приємно й гірко Олі. Аж тепер впадає їй у вічі, як змарнів Север. Комірець на два пальці відстає від шиї. Колись безкольорове обличчя стало зовсім землистим. Поширились (за такий короткий час?) кути над чолом.
— Я злякався. Думав, може, Славі приключилася яка біда.
— Хвалити бога, ні. Слава дає собі якось раду в житті.
— Так. На жаль, так.
— Чому "на жаль", докторе?
— Сідайте, сідайте, панно Олю. Так незвичайно, що ви У мене. Ось тут, може, прошу. Тому "на жаль", що сильним важко, я сказав би, органічно неможливо зрозуміти слабші натури, до яких причисляю і себе. Так більш-менш, як ситому голодного. Слава, — покусав губи, — якби ви знали, як мені боляче про це говорити… Ваша сестра… надто сильна натура. Стихійна. Я не йшов поруч з нею, а плентався позаду. В майбутньому, вона, напевне, так і розуміла, був би тільки їй завадою. І тому, власне, тому вона покинула мене.
— Слава вас покинула?
Нове освітлення сумної історії реабілітувало сестру. Реабілітує чоловічу честь. Реабілітує кохання взагалі.
— Так, панно Олю. Напередодні її від'їзду, — взагалі це був для мене грім з ясного неба, — я мав розмову з нею. Тоді я відважився на одну справу. Один день, — боже, аж страшно, як згадаю, — всього один день треба було зачекати, а вона взяла й виїхала з Нашого. Це, — опустив голову на груди, — була її відповідь мені.
Велике задоволення, що ініціатива розлучення вийшла від Слави, що то, власне, вона поступила так, як вважала кращим для себе, поволі починає осідати в Олі.
А чому він, мужчина, так — без боротьби, без найменшого протесту — спокійно прийняв вирок? Французи кажуть: "Парті се пьє мурір"[74]. Як же ж він міг знехтувати найкоротшим терміном жалоби й зразу переключитися на панну Задорожну?
— А потім ви поспішили одружитися…
Гримаса болю робить його лице таким негарно-жалюгідним.
"Бідний ти, — думає Ольга, — і все-таки не чужий мені. Було б нам з тобою добре, швагре. Ви з Бронком грали б у шахи та сперечалися про політику, а ми з сестрою теревенили б про різне та церували вам шкарпетки".
— Вам вільно докоряти мені, — заявляє з покорою і підводить на Ольгу свої сумні "бідні" очі, — бо ви не знаєте суті справи. Я… — шукав відповідного словечка, — я не переключився автоматично, як це може збоку видаватися. Я був зв'язаний з тією родиною (не сказав "з родиною моєї дружини", зауважила про себе Ольга) довгі роки. Ще за студентських моїх років. Їм, власне, завдячую те, що я сьогодні лікар. Я розказав про все Славі. Правда, не відразу. Це теж одна з прикмет слабохарактерних — відволікати. Що я вам скажу, панно Олю? В гру входила честь. Честь, — повторив з сумною іронією. — Йшлося про так званий гоноровий борг. Передо мною постала дилема. Або покласти на стіл суму грошей, яка була далеко не по моїй кишені, або — це дуже делікатні, прикрі для мене справи, — він справді зарожевів від хвилювання, — мені просто незручно таке говорити, — або одружитися з дочкою мого вірителя.