— Як нема документів, то сідати і чекати, аж пан комендант прийде.
— А навіщо я здався панові комендантові?
— Мовчати! Перший раз в поліції?
— Аби ви знали, що перший, і дай боже, аби останній.
— Відразу пізнати. А тепер сидіти спокійно і не перешкоджати мені, бо я буду до пана коменданта дзвонити.
О другій ночі нелегко додзвонитись і до самого коменданта поліції. По-перше, телефоністка на пошті заснула першим непробудним сном. (Добре ще, якщо її тапчан в тій самій кімнаті, що апаратура). По довгих ефірних перипетіях вдалося діжурному подзвонити на квартиру коменданта, який у свою чергу заснув смачно. Щастя, що пані комендантова мала слабший сон і кращий слух, бо тільки цим прикметам можна завдячити, що комендант нашівської поліції своєчасно дізнався про вбивство на вулиці Вузькій.
— То я вже тепер можу іти, — підводиться Качуровський, коли діжурний відклав телефонну трубку.
— Документи!
— Та я вже казав, що тепер не війна, але чекайте… здається, щось маю… зараз… зараз… — нишпорить по кишенях. Вкінці знаходить (таки знаходить!) стару, затерту, замурзану залізничну легітимацію. На жаль, документ без фотографії.
— А де фотографія?
— Була. Була, але жінка видерла, бо хотіла вислати швагерці до Канади.
— Порядочки! Я б такій жінці голову відірвав.
— Перепрошую, пан пшодовник жонаті?
— Мовчати!
— Можна, але прошу, як зі мною буде?
— Державний службовець… і легітимація без фотографії? Відомо, що це кримінальна справа?
— Гм…
— Відомо чи невідомо?
— Що відомо, то так… але щоб аж кримінальна…
— Не морочити голови. Прийде пан комендант і розбереться.
Комендант, дебелий блондин, з рожевими повіками і зарослими рудою щетиною щоками, на привітання закляв діжурному. Треба було думати не головою, а чимсь іншим, щоб зривати його з постелі у справі якогось там вбивства. Від чого ж тоді начальник слідчого відділу, до сту дяблуф?[60]
— А цей хто? — щойно помітив у кутку фігуру в залізничній уніформі.
Качуровський починає сам на власну відповідальність:
— Я, прошу пана коменданта, повертався з нічної служби. На вулиці Вузькій якраз в тому місці, де іде пільна стежка, бачу, лежить поліно… то значить людина, але мені так зразу видалося… бо якраз, прошу пана коменданта, місяць зайшов був за хмару.
— Поліно? Чому він подумав відразу про поліно? Звідки могло взятися поліно посеред вулиці?
Комендант перервав допит. Згадав, що треба повідомити про випадок прокурора і Матіясека (замість начальника слідчого відділу, який був у відрядженні).
— Отже, як було з тим поліном?
Качуровський лікті гриз би собі, що взагалі згадав про дерево. Ладно постелив би собі, коли б зрадився, що не від сьогодні знає, як фірмани з фільварків "гублять" будівельний матеріал по дорозі. Нічого йому більше не бракує, як впутатись ще в одну кримінальну справу.
— Та я нічого. Я ніби так, для прикладу. Міг стовп з паркана впасти…
— Що? Що? Що він каже? Стовп з паркана? Скільки доводиться ночами ходити, але якось ще не бачив, щоб з парканів стовпи падали по вулицях… То якісь хіба спеціальні стовпи має він на думці.
— Ні, прошу пана коменданта, не спеціальні, звичайні стовпи…
— Так. А як же було з трупом? Він перший спостеріг його? Так?
— Я-то його побачив, але чи перший, того не можу сказати.
— І що? Він підійшов, взяв за руку, потермосив нею, хотів улаштувати штучне дихання, зрушив його з місця, так?
— Ні, прошу пана коменданта, я його не рухав. Я знаю, що найперше мусить комісія оглянути. Чесне слово, я його не рушав… хіба те, що помацав за лице.
— Можна було й не мацати.
— Так, так, можна було, але я думав…
— Треба було заздалегідь думати. А що далі?
— Далі… нічого. Прийшов на комендатуру і замельдував, як належить. А тепер просив би пана коменданта відпустити мене додому, бо я мушу виспатися.
Підпухлі очі коменданта заокруглюються.
— Він хоче виспатися? А я… я… не хочу спати? Мені не належить відпочинок, як він собі гадає?
— Належиться, прошу пана коменданта, але я з нічної служби.
— Документи має?
— Є залізнична легітимація, але без фотографії, — вирицитовує[61] діжурний.
— Як без фотографії? Як він відноситься до документів з державним гербом? Національність?
— Українець.
— Я так і знав, що русин. Саботаж, так?
— Ніколи у світі, прошу пана коменданта!
— Ага! Де він проживає?
— По вулиці Казимирівській, сімнадцять. Власний будинок.
— Діжурний спише з ним протокол, і марш додому, а легітимацію треба привести до порядку, бо може бути гірше. Дурень, — кидає стиха, невідомо під чиєю адресою — діжурного чи залізничника.
Першим з'явився прокурор. Низький, шпакуватий чоловік з "їжачком", він мало що слухав з того, про що інформував його комендант. Терпів на хронічне запалення гландів, і передранішні тумани шкодили йому так само, як морозиво чи цигарка на стужі. Тепер, походжаючи по діжурці, він помацувався весь час за шию та покашлював для самоперевірки. Крім того, гнівався з приводу запізнення слідчого. Був наймолодшим з-поміж них віком і територіально мав найближче до будинку комендатури, але елегантик, як усі молокососи, потребував більше часу, щоб привести себе в похідну кондицію.
Саме діжурний закінчив писати протокола, коли увійшов Мятіясек. Ясна річ, накрохмалений, цукро-білий комірець, свіжовичищені черевики, свіжопричесана, ще вогка, чуприна, запах колонської води і галстук "нон плюс ультра".
— Ви ще завертали до парикмахера? — поглузував прокурор.
Матіясек знизав плечима. Думав саме про плаценту справи і тому відповів з деяким запізненням:
— Знає пан, пане прокуроре, раз у дитинстві мене позбавили за столом солодкого тому, що сів до обіду з брудними руками. З того часу, розуміє пан, пане прокуроре, стараюся не занехтувати особистої гігієни. Між іншим, в деякій мірі це навіть для здоров'я корисно…
Прокурор не залишав його в спокою:
— У вас у родині не було євреїв? Ви пригляньтеся собі в дзеркалі. Виразно семітський тип. Не розумію, як могли ви, пане слідчий суддя, брати за студентських часів участь в антиєврейських погромах. Слово гонору, не розумію!
— Пішли, панове! — скомандував комендант. — Власне кажучи, треба б ще лікаря.
— Бєгли[62] і лікар надійдуть на місце випадку, — поінформував прокурор, — а тепер пішли, пішли, панове, — наглив, кутаючи в кашне свою коротку апоплексичну шию, — треба кінчати чимскоріш. Передранішні тумани — то смерть для мене.