Зоня починає нервово формувати кучерики на чолі й скронях. Підносить руку до голови, і тоді вдаряє на неї їдкий запах власного поту. Ненавидить у тій хвилині Ясінського. Пощо — бога ради — навіщо розказує він їй ці історії? При чому тут покійний? Хай би, ах, хай ліпше городив їй усякі небилиці на вухо, аби тільки перестав розказувати цю справу.
Ясінський з увагою слідкує за рухами її рук.
— Ви не хвилюйтесь, Зоню… Будьте терпеливі і вірте своєму таткові… Він справді так сказав, але це було у присутності Марії і не могло інакше виглядати, як тільки жарт. "Добре!" — погодився я, бо це був жарт, Зоню. "Прекрасно. Відбийте мене у Вацика", — підтримала мене Марія… Вона була в особливо доброму настрої у той вечір. Я її розумів… За три роки співжиття ми оце вперше приймали когось у нашому домі… Можливо, що тоді, коли мені, як чоловікові, забагнуло похвастатись перед приятелем Марією, то їй, як жінці, приємно було після трьох років замкнутого життя нарешті заблиснути в ролі господині… Вона була в мене така жіночна… така жіночна… таку велику вагу придавала всім отим господарським дрібничкам… від декорації стола починаючи… Вона сіла коло Аркадія і почала невинні жарти про те, як вона піде від мене за ним… але я щойно ген пізніше зрозумів, що… власне кажучи… жартували тільки ми обоє… тільки я і вона…
Раптом… Скажіть, чи не чортова це робота — телефон? Номер цього телефону знала тільки Уршуля, і то як секретний урядовий. Між мною і Марією було домовлено, що, на випадок дзвінка по телефону, підходжу тільки я… До Марії дзвонив я умовленим знаком. Підходжу до телефону і чую неприємну звістку, що у дружини черговий нервовий припадок і Уршуля з плачем просить мене зараз приїхати додому. Ви розумієте ситуацію, Зоню? Коли б я дав зрозуміти вашому батькові, що він повинен вийти разом зі мною, це було б нетактовністю, ба навіть смішно. Що ж то — хіба я не розуміюсь на жартах чи втратив уже довір'я до дружини і приятеля? Навпаки, Зоню, я попросив його залишитись і продовжувати вечерю. Він і сам зрозумів, що мені буде незручно, як він вийде разом зі мною… І тому я пішов, а він залишився. Так, видно, сам чорт хотів.
Що з вами, Зонечко? Водички! А може, винця? Таки водички? Прошу дуже. Ах, Зоня… ви непотрібно так переживаєте… нічого поганого я вам про вашого татка не розповім… Не треба хвилюватись…
Не залежало це від неї — зрівноважити свої нерви. Чула вогонь у собі, що сушив їй горлянку і витискав піт з тіла. Приклала чарку до уст і помочила губи у вині, не ликнувши.
— Отож я вийшов, а Аркадій… ні, до сьогодні не вірю, що він зробив це з переконання, просто був це його черговий експеримент… Випробування нового інструмента, на якому йому захотілось раптом дати концерт… Одна з його незліченних фантазій… Вони залишились удвох, і от, — що ви на це скажете, Зоню? — він… Аркадій… світський чоловік, у реверенді… надіває на себе монашу рясу і з запалом та красномовністю єзуїта починає переконувати Марію, що вона заради спасіння власної душі повинна розійтись зі мною… Я не був при тому, але я уявляю собі, якими фарбами змальовував він їй те пекло! Досить сказати, що, прийшовши на другий день до Марії, я відразу замітив зміну в її ставленні до мене… Спочатку мені здавалось, що вона під впливом вчорашнього продовжує гру, але згодом переконався, що вона справді якась неврівноважена… Я пробував розвіяти… здмухнути з моєї Марії той макабричний[151] настрій, але те було сильніше за неї… за її кохання до мене… Я бачив, Зоню, я бачив, як вона намагалась пірвати пута, що ними зв'язав її Аркадій того вечора… вона простягала до мене руки, щоб я її рятував, і зараз же ховала ті руки з острахом поза себе… Ні, я не перебільшую. Він загіпнотизував її… Його впливу на неї не знищує навіть час, як це звичайно буває при гіпнозі… Починаються зустрічі між ними поза моєю спиною… якесь таємне листування, і Марія з кожним днем далечіє від мене в переносному поки що значенні цього слова… Ви розумієте, Зонечко, це вже не Марія, а життя моє тікає від мене, а я не можу затримати його… Дійшло до того, що мені дозволено було приходити тільки у призначені години і відходити теж у призначені години. В нашій квартирі з'являються якісь Побожні фігури… якась чудернацька місіонерського видання література… Марія починає говорити тільки про спасіння людської душі, рай і пекло… Всі мої розпачливі спроби привернути її до себе викликали зовсім протилежні наслідки… Я вирішив на якийсь час залишити її в спокої — дати їй змогу прийти до рівноваги… Вона погодилась, що так буде найкраще. Ми умовились, що два тижні я не появлятимусь у нашій квартирі… А коли я зайшов туди через два тижні — сторож дав мені листа і ключ від квартири. У листі вона коротенько повідомляла мене, що пориває з світським життям і йде в монастир… спокутувати свій гріх. А правда, виразно підкреслила, що вона буде молитись і за мою грішну душу, ніби мені її молитви були потрібні.
Ось яку штуку втяв мені ваш батько, а тепер, — вп'ялив у Зоню пильні, розгарячковані ще оповіданням очі, — повинні ви відпокутувати за нього. Саме ви, а не жодна інша з ваших сестер! Бо тільки ви, як жодна жінка досі, втілює присутність тієї. Бачите, я відвертий з вами, хочу зробити з вас дзеркало, в якому міг би побачити ту, яку вкрав у мене ваш батько… га… га… га…
Зоня дивиться на його живіт, втиснутий у вузьку модну жилетку, дворядівку. Цей чоловік сміється не горлом, а нутрощами! Сміється своїм серцем… своїми печінками… Дивіться, дивіться на людину, що сміється печінкою! Втім, Зоні робиться страшно. Їй починає здаватись, що цей сміх — перший звістун її програної[152]. Але вона не сміє програти! Адже ще нічого не сталось… фактично ще нічого не сталось… Ще всі можливості перед нею… Але які… які… ті всі можливості? Посада… де та посада? Тільки не дати полонити себе фальшивим настроям. Настроям може піддаватись пан куратор, який шукає розваг у своїм безрадіснім житті, але не вона, Зоня Річинська, твереза голова, яка приїхала по посаду до Львова.
Твереза голова може для успіху в інтересі відіграти роль легко запамороченої, але — ради бога — роль та не може вислизнути з-під контролю здорового глузду!