Сестри

Сторінка 3 з 5

Шиян Анатолій

І сестра пішла з дому. Цілий вечір її не було. Заснув батько, заснула вже й мати. Та не спала Тетяна. Хтось пройде вулицею, і лине звідти рипіння снігу. Тетяна прислухається: "Олена? Ні, не її кроки". Г дійсно, людина минала дворище, і поволі завмирала хода у тихій вулиці.

Тихо було і в хаті. "Ну, що вона* мені скаже? Напевне ж, бачила, розмовляла з ним. І де це вона так забарилась?"

Поволі минали1 години, і видавалися вони Тетяні довгими-довгими. Та ось, нарешті, рипнула хвіртка, гримнули сінешні двері, і до хати увійшла Олена. Повечеряла, не засвічуючи лампи.

— Оледо! — стиха покликала її Тетяна.—Лізь до меце на піч. Тут тдк тепло...

— Зараз.— І Олена почада скидати чоботи. А через кілька хвилин лягла поруч сестри, принісши з собою надвірний холод.

— Ой, які руки в тебе...

— Я зараз їх нагрію.

— Бачилася з ним?

— Бачилася.

— Ну й що? Сказала?.. Як він? Що він тобі?.. Не питаь нічого?

Олена помовчала, а потім, хвилюючись, зашепотіла:

— Нащо ти мене розпитуєш... Не требд... не можу я...— І на своїй руці Тетяна відчула її сльози. Вони вразили старшу сестру.

Що трддалоє{>? Посварилася з ним? Чи він образиз її негарними словами? Чи, може, почав зустрічатися з іншою дівчиною і Олеці боляче сказати про це сестрі?

— Олено, я хочу знати все.

— Не можу я... не питай,..— І вона несподівано заридала.

Прокинулась мати.

— Хто це плаче? Це тц, Олено?

— Спіть, мамо, спіть,— озвалась Тетяна.

Мати одразу затихла, а Олена, тамуючи сльози, затуляла подушкою обличчя.

— Як дитя маленьке. Ось я зустрінуся з ним, я йому чуба вискубу,— пробувала пожартувати Тетяна, хоч в душі її знялася буря. Плутались думки. Важке передчуття стискало серце.— Завтра про зсе мені розкажеш. Добре?

Олена заспокоїлась. Мовчала й Тетяна. І вже згодом, обіймаючи сестру, спитала в цеї:

— Аз ким же ти гуляєш, Олено? Хто твоє серденько зачепив?

Олена мовчала, тільки очі її, широко відкриті, пильно дивилися на старшу сестру.

— Соромишся мене? Я нікому не скажу. Ех ти! Я сьогодні як глянула на тебе, така ти стала гарна, аж заздрісно мені. Здорова, рум'яна, свіжа... Коли б я хлопцем була, закохалася б у тебе. Правду кажу.

— Будемо спати, Таню, пізно вже.

— Добре, але я хочу все ж таки знати, що він, як він, коли ти йому про мене сказала? Зрадів? Не помітила? Не сказав, де зустрінемось?

— Завтра ж до лісу ідемо... на лижах... І хлопці, й дівчата. Прогулянка у нас.

— І я з вами. Лижі мої збереглися?

— Є. Ми щонеділі на лижах їздимо. І переходи вже робили... Загартовуємо себе... А вечори великі, часу багато вільного, так ми гуртки різні відвідуємо, вчимося.— І, помовчавши трохи, сказала: — Ти з дороги втомилася, а я торочу тобі всяку всячину та заважаю спати.

— Ні, не заважаєш, Олено. Я залюбки тебе слухаю. Тетяна обійняла сестру, пригорнулася до неї, та й заснули

обоє на печі.

# * *

Старі липи, могутні дуби, як богатирі, уквітчали собою круті горби. Синюваті тіні лягали від дерев на сніг, холодний, блискучий. Десь по-весінньому цвірінчали горобці. Глибокий заячий слід потягнувся до ліщини, обпетляв її, загубився на схилі.

У глибині лісу чути було виразний гомін, сміх, крики.

Раптом на крутому горбі з'явилася постать людини. Здалеку видавалася вона зовсім маленькою, і добрати було важко — чи то юнак, чи дівчина. На мить спинившись, людина махнула рукою, наче давала знак комусь, і враз, як вихор, зірвавшись з місця, помчала вниз. Дві яскраві смужки слалися на снігу.

Ось минає вона липи, минає дуб і ще один дуб, рогатчастий ясен, і тепер виразною стає дівоча хустка.

Та це ж Олена! Це ж вона, ловко петляючи між деревами, прокладає перший слід у долину!

А назустріч їй, з гори ще крутішої, зривається юнак у лижному костюмі. Ось перед ним горбок... злетів з нього в повітря, немов птах, з страшною швидкістю мчить до Олени, і спиняються вони обоє біля старої дупластої липи.

— Відстали наші,— сказав юнак, озираючись навколо.

— Таня звернула вліво. З цієї гори треба її виглядати,— промовила Олена.

Несподівано юнак обійняв її, поцілував у губи.

— Не треба, Степане!.. Тетяна може побачити...

— Хай бачить!

Не слухав, припав знову довгим поцілунком до вишневих губів.

Вирвалася з обіймів, рум'яна, сильна, молода.

— Не бійся. Я, може, сам їй про все скажу. Ну, зустрічався з нею, але ж я, мабуть, не любив її. Ти моїм серцем заволоділа... Ти дружиною моєю будеш. Не соромлюся я про це сказати всім хоч зараз...— І знову поцілував дівчину.

— Ой Степане, а вона ж тебе любить... знаю... Та як же я сестрі у вічі дивитимусь? Не треба... Не треба цього робити... Хай нічого про це не знає. Хай канікули проведе як слід, а потім ми їй напишемо.

Вирвалась з обіймів, засміялась:

— Лови! — І, забувши в цю хвилину про сестру, помчала, бистра, нестримна, як вітер. А за нею слідом Степан.

— О-го-го-го-го-о-о! — почувся з горба крик. І відповіла Олена звучним і сильним голосом:

— О-го-го-го-о-о!

Почули. Побачили. З'їжджають вниз, одна за одною. Хтось упав, зарившись у пухкий сніг, а хто саме — здалеку не вгадати.

А на тій горі, де стояв Степан, зібралися його товариші. Махне котрийсь руками, розганяючись, і — вниз. На тому пагорбі, де злітав у повітря Степан, злітають і вони. Ніхто не падає. Спритні, сильні, мчать між старими деревами, прокладаючи нові сліди. З криком зустрічають їх у долині дівчата.

Пильно стежить за подругами Олена, але не бачить серед них Тетяни.

— Дівчата,— спитала вона,— а де ж ви залишили мою сестру?

Тільки тепер всі звернули увагу, що Тетяни серед них не було.

— Та вона ж собі крутішу вибрала. Он ту,— повела дівчина рукою у протилежний бік гори, що по ній росли рідкі старезні дуби і де-не-де чорнів на білім снігу підлісок з ліщини.

Глянула туди Олена і зрозуміла одразу, що сестра могла бачити її з Степаном. Проте ж, щоб не видати себе остаточно, гукнула:

— Те-тя-но-о-о!

Далеко лісом покотилася луна, але ніхто на той голос не обізвався.

Подруги докірливо глянули на Олену, і вона, зрозумівши їх, почервоніла. Всім стало незручно. Всі чомусь замовкли.

— Те-тя-но-о-о! — гукнула Олена, але у відповідь тільки завмирала у хащах далека луна.

— Немає її тут,— промовив Степан і рушив перший, а за ним усі хлопці. Гулянка була зіпсована. Особливо невдоволені були дівчата. Всі вони знали, що Степан проводить вечори тепер з Оленою, і їм не хотілося, щоб довідалась про це старша сестра.