Керрі жила в цих чепурних кімнатках, не знаючи турбот, які раніше так гнітили її, але зате спізнавши турботи, пов'язані з мораллю. І взагалі всі умови її життя так змінилися, що на її місці ніби була зовсім нова істота. Глянувши у дзеркало, вона бачила нову Керрі, значно вродливішу, ніж перше; заглянувши в свою душу, що була теж дзеркалом, створеним із поглядів, її власних і чужих, вона також бачила нову Керрі, гіршу, ніж перше. І вона вагалася поміж цими двома образами, не знаючи, який із них правдивий.
— Ти справжня красуня! — не раз вигукував Друе.
Вона дивилась на нього, і в її широко розплющених очах світилося задоволення.
— Та ти, мабуть, і сама це добре знаєш? — додавав він.
— Ах, я нічого не знаю, — відповідала вона, радіючи, що він про неї такої думки, боялась повірити, але все ж вірила і з утіхою слухала його компліменти.
Та її власне сумління не нашіптувало їй солодких слів, як Друе, воно говорило їй зовсім інше, — і вона сперечалась, захищалась, благала. Та, зрештою, це не був непохибний і мудрий порадник. Це було сумління звичайної людини, що досить невиразно відбивало минуле Керрі, її звички й усталені погляди. Коли вірити йому, людський поговір — це глас божий.
"Ех ти, невдахо!" — говорив цей голос.
"Чому?" — питала вона.
"Подивись на людей навкруги, — нашіптував цей голос у відповідь. — Подивись на порядних людей. З яким обуренням вони відмовилися б зробити те, на що ти згодилась! Подивись на чесних дівчат; вони б відсахнулися від тебе, дізнавшись про твою слабість! Ти ж навіть не опиралася й одразу скорилась".
В ті години, коли Керрі лишалася дома сама і, сидячи біля вікна, дивилась на парк, цей голос звучав особливо виразно. Це траплялося зрідка, тоді, коли ніщо інше не займало її, коли приємний бік її життя виступав не так помітно і коли Друе не було біля неї. Спочатку голос цей звучав дуже виразно, хоч і не цілком переконливо. У неї завжди була готова відповідь: близька зима, її самотність, її мрії, завивання вітру, що лякали її. За неї відповідав голос злиднів.
Коли минають ясні літні дні, місто загортається в темний сірий плащ, з яким не розлучається всю довгу зиму. Його незчисленні будинки здаються сірими, небо й вулиці якимись непривітними, а голі дерева, курява та клапті паперу, що їх жене вітер, роблять картину іще похмурішою. Холодні подуви вітру, що шугає вузькими довгими вулицями, навівають сумні думки. Це відчувають не тільки поети й художники, що мають надзвичайно чутливу натуру, але й усі інші люди і навіть собаки. Звичайні люди відчувають усе так само гостро, як і поети, хоч і не вміють так добре висловлювати своїх почуттів. Горобець, що настовбурчився на електричному проводі, кіт, що принишк у підворітті, возовий кінь, що тягне важкий вантаж, — усі вони відчувають пронизливий, лютий подих зими. Зима завдає удару всьому — живому й неживому. І якби не штучні вогні видовищ і розваг, якби не гонитва за наживою, якби торговці не виставляли у вітринах та на прилавках розкішних товарів, якби наші вулиці не прикрашала барвиста реклама і ними не поспішали юрми перехожих, ми б одразу відчули, як крижана рука зими стискає нам серце, які гнітючі ці дні, коли сонце дає нам мало світла й тепла. Ми й не уявляємо собі, наскільки залежимо від цього всього. По суті, ми — ті ж самі комахи, породжені теплом і нездатні існувати без нього.
В такі тоскні сірі дні таємничий голос знову звучав у душі Керрі, але дедалі тихше й тихше.
Думки Керрі не були зайняті лише цими переживаннями, вона не належала до людей похмурих, а її розумові бракувало тієї допитливості, яка допомагає пізнавати істину. Не знаходячи виходу з лабіринту заплутаних думок, вона зовсім їх відкидала.
Друе поводився бездоганно для людини його типу. Він був щедрий на гроші, всіляко розважав Керрі, а коли їхав кудись у справах, брав її з собою. Іноді вона лишалася сама на два-три дні, якщо він їхав кудись недалеко, але загалом він бував з нею дуже багато часу.
— Знаєш, Керрі,— сказав він якось уранці, незабаром після того, як вони оселилися на Огден-сквері,— я запросив одного приятеля, Герствуда, провести з нами вечір.
— А хто він такий? — стурбовано спитала Керрі.
— О, це чудова людина. Він служить управителем у Фіцджералда і Моя.
— А що це таке?
— Це розкішний бар — найкращий у місті.
Керрі була в замішанні. Що сказав Друе про неї своєму другові, як їй триматися з ним?
— Не турбуйся, — сказав Друе, вгадавши, що її бентежить. — Він нічого не знає. Ти тепер місіс Друе.
Керрі трохи образили його слова. Справді, Друе був не вельми делікатний.
— Чому ж ми досі не одружилися? — спитала вона, згадуючи всі його обіцянки.
— Та ми одружимось! — відповів він. — Дай мені тільки владнати оту справу.
Він мав на увазі якесь неіснуюче нерухоме майно, що нібито забирало в нього дуже багато часу і уваги і чомусь позбавляло його свободи в особистому житті.
— Ось у січні я повернуся з Денвера, і тоді ми поберемось.
Ці обіцянки живили в Керрі надію, були цілющим бальзамом для її сумління. Якщо це станеться, все буде гаразд, і її вчинок знайде виправдання.
Керрі не була по-справжньому закохана в Друе. Вона була розумніша за нього і починала, хоч іще неясно, розуміти його вади. Якби не це, якби вона неспроможна була судити й критикувати його, її становище було б незрівнянно гірше. Палка любов до нього була б для неї нещастям, вона жила б під вічним страхом, що він не досить міцно її любить, що він перестане нею цікавитись і покине її напризволяще. А так — вона спершу трохи турбувалась про свою долю, намагаючись цілком заволодіти Друе, а далі почала спокійно вичікувати. Вона сама не знала напевне, якої вона думки про нього і чого їй, власне, хочеться.
Коли з'явився Герствуд, Керрі побачила людину в сто разів розумнішу, ніж Друе. Він ставився до жінок з тією глибокою пошаною, яку вони всі, без винятку, так цінують. Він не виявляв ані надмірного захвату, ані надмірної сміливості, він полонив серця своєю уважністю. У своєму барі він навчився прихиляти до себе людей грошовитих — комерсантів та інших поважних осіб — і вмів триматися дуже тактовно, коли хотів сподобатися комусь, ким він цікавився. Найбільше йому подобались ті з гарненьких жінок, в яких почувалася витонченість почуттів. З ними він ставав лагідний, поблажливий, упевнений у собі, і здавалось, ніби він тільки й хоче догодити, зробити щось таке, що справить приємність його дамі.