Так минув ранок і більша частина дня. Герствуд зробив три ходки. Обід, який йому дали, не підкріпив його, як треба для такої роботи, а холоднеча ставала все дошкульніша. В кожному кінці рейсу він на часинку спиняв вагон, щоб трохи зігрітися, але страждав так, що ледве стримував стогін. Один з робітників парку пожалів його і позичив йому теплу шапку й хутряні рукавиці, за що Герствуд відчув до нього безмежну вдячність.
Під час другого післяобіднього рейсу Герствуд змушений був спинити вагон десь на півдорозі: натовп, що тут зібрався, виволік і поклав упоперек рейок старий телеграфний стовп.
Заберіть це з колії! — крикнули полісмени.
— Аякже! Аякже! — заревів натовп. — Забирайте самі!
Полісмени зіскочили з вагона, і Герствуд хотів піти слідом за ними.
— Лишайтесь на місці,— гукнув один з полісменів, — а то ще хтось завезе ваш вагон.
Посеред гамору Герствуд раптом почув над самим вухом:
— Зійди, товаришу! Будь же людиною! Не годиться йти дроти бідняків, Нехай уже те роблять підприємці!
Він побачив того самого чоловіка, який гукав до нього на перехресті. Як і тоді, Герствуд удав, що не чує.
— Зійди ж, — повторював той зовсім сумирно. — Ти ж не хочеш іти проти бідняків? Краще не встрявай у це зовсім.
Цей трамвайник був, видно, чоловік філософської вдачі, до того ж хитрюга.
Звідкись узявся третій полісмен, що приєднався до своїх товаришів; по телефону викликали ще підкріплення. Герствуд озирався навколо, сповнений рішучості, але й наляканий,
Раптом хтось учепився йому в пальто.
— Геть звідси! — гукнув нападник, смикаючи й намагаючись стягти його через поручні.
— Пусти! — несамовито крикнув Герствуд.
— Ось я тобі покажу, коросто проклята! — загорлав молодий ірландець, стрибаючи на площадку і замахуючись на Герствуда, але той відхилився, і удар влучив у плече, а не в обличчя.
— Забирайся геть! — заревів один полісмен, поспішаючи на допомогу і люто лаючись.
Герствуд трохи отямився; він був блідий і весь тремтів. Справді, це не жарти! Люди не зводили з нього очей і сипали глузливою лайкою. Якась дівчина перекривляла його.
Він уже вагався, але в цей час підкотив поліційний фургон, і з нього зіскочив загін поліції. Колію хутко очистили.
— Мерщій пускайте вагон! — гукнув полісмен, і Герствуд рушив уперед.
Фінал настав по дорозі назад, коли милі за дві від парку назустріч вагону вийшла велика юрба. Це була дуже вбога околиця, і Герствуд хотів проминути її якомога швидше, але колію знов було загороджено. Він ще за кілька кварталів побачив, як люди щось тягли до рейок.
— Ну от, знов! — вигукнув один полісмен.
— Ну, тепер я їм покажу! — мовив другий, якому урвався терпець. Коли вагон наблизився до того місця, Герствуд відчув, що аж під грудьми замліло. Як і перше, натовп почав гукати, але тепер люди не підходили близько, зате кидали чим попало. Забряжчали шибки, і Герствуд ледве ухилився від каменюки.
Обидва полісмени побігли до натовпу, а той у відповідь кинувся до вагона. Серед людей була одна жінка, майже дівча, з товстим дрючком. Вона люто замахнулась на Герствуда, але він ухилився. Її приклад запалив інших, вони скочили на площадку і стягли Герствуда. Він не встиг навіть охнути, як уже лежав на землі.
— Пустіть мене! — тільки й промовив він, падаючи на бік,
— Ах ти, паразите! — гукнув хтось.
На Герствуда посипались удари й штурхани. Йому здавалось, що він зараз задихнеться. Потім якісь двоє чоловіків схопили його й потягли кудись, і він почав відбиватись від них.
— Годі, годі,— сказав чийсь голос, — Заспокойтесь, все гаразд. Уставайте.
Його відпустили, він отямився і впізнав полісменів. Йому було аж млосно від знесилення. По підборіддю щось текло. Піднявши руку, він помацав, потім глянув і побачив на пальцях щось червоне.
— Вони мене поранили! — безтямно промовив він, шукаючи носовичка.
— Нічого, нічого, — заспокоїв один полісмен. — Це пусте, трохи подряпано.
Тепер Герствуд зовсім отямився і озирнувся навколо. Він стояв посеред маленької крамнички, де полісмени тимчасово залишили його. Витираючи підборіддя, він глянув у вікно і побачив свій вагон і збуджений натовп. Під'їхав поліційний фургон, за ним ще якийсь.
Герствуд підійшов до вікна і побачив, що це була карета швидкої допомоги. Вона поволі під'їздила задом.
Герствуд стежив, як поліція енергійно відганяла натовп і декого заарештувала.
— Ну, виходьте, коли хочете потрапити на свій вагон, — сказав один полісмен, відчиняючи двері й зазираючи до крамнички.
Герствуд вийшов, почуваючи себе досить непевно. Йому було холодно, до того ж він перелякався.
— А кондуктор де? — спитав він.
— У всякому разі не тут, — відповів полісмен.
Герствуд попрямував до вагона і нерішуче зліз на площадку. В цю мить пролунав постріл, і щось ніби вжалило його в плече. Він чув, як полісмен заволав:
— Хто стріляв? Хто стріляв, я питаю?
Обидва полісмени покинули його і побігли до якогось будинку. Герствуд почекав якусь мить і зійшов на землю.
— Чорт забирай! — скрикнув він. — Це вже занадто. Досить з мене!
Потерпаючи, дійшов він до рогу і подався геть бічною вулицею.
— У-ух! — відсапався він.
Не пройшов він і півкварталу, як зустрів якесь мале дівча, що пильно на нього дивилось.
Тікай чимдуж! — гукнула дівчинка.
У сліпучу хуртовину повертався Герствуд додому. Уже смеркало, коли він доплентав до переправи. Безтурботні пасажири катера цікаво поглядали на Герствуда. У нього голова ще йшла обертом, він ніяк не міг зібрати думки. Казкова картина вогнів на річці, що мигтіли в білому вихорі, лишилась непомічена. Зійшовши з катера, він поплентався далі. Ось, нарешті, й дім. Він увійшов. У кімнаті було тепло, але Керрі вже пішла. Вона залишила на столі вечірні газети Герствуд запалив газ і сів. Потім устав, роздягся і оглянув плече. Його трохи подряпало. Він помив руки й обличчя, розчесав волосся. Усе це він робив у похмурій задумі. Попоївши, сів у свою зручну гойдалку і відчув невимовну полегкість.
Він підпер рукою підборіддя і на якийсь час забув навіть про газети.
— Оце-то буча там заварилась! — вимовив він трохи згодом, більш-менш оговтавшись.
Його погляд упав на газети. Він легенько зітхнув і взявся за "Уорлд".