Керрі довірливо прийняла цю вигадку за чисту монету. Вона щиро бажала, щоб він якось протримався це літо. У нього був такий безнадійний вигляд!
— Скільки в тебе ще залишилося грошей?
— Всього п'ятдесят доларів.
— О боже! — вигукнула вона. — Що ж це буде? А через двадцять днів знов треба платити за квартиру.
Герствуд схилив голову на руки і втупив погляд у підлогу.
— А може, тобі й справді пошукати місця десь у театрі? — спитав він обережно.
— Так, справді,— погодилась Керрі, зрадівши, що її ідея знаходить підтримку.
— Що ж до мене, то я візьмусь за будь-яку роботу, яку
тільки знайду, — додав він, бачачи, що вона аж засяяла від його слів. — Напевне, щось знайдеться.
І ось одного ранку, після того як Герствуд пішов з дому, Керрі прибрала в квартирі, причепурилась, наскільки дозволяв її гардероб, і вирушила на Бродвей. Вона була ще погано обізнана з цією артерією міста. Для неї це був центр величі і могутності. Там містяться і театри — отже, і театральні агентства повинні теж бути десь поблизу.
Вона вирішила зайти до театру "Медісон-Сквер" і спитати, як їй знайти театральних агентів. Це був, на її думку, найпевніший шлях. Дійшовши до театру, вона так і зроби-ла — звернулася з запитанням до касира.
— Що таке? — опитав він, визираючи з свого віконця. — Театральні агенти? Не можу вам сказати! Але ви знайдете їхні адреси в "Театральному світі". Вони всі там друкують свої оголошення.
— А що це таке — газета?
— Авжеж, — відповів касир, дивуючись, як можна цього не знати. — Ви можете її купити в кожному кіоску, — додав він дуже ввічливо, помітивши, що розмовляє з гарненькою жінкою.
Керрі одразу ж купила "Театральний світ" і спробувала відшукати адреси агентів тут-таки, коло газетного кіоска, але виявилось, що це не так легко. Тринадцята вулиця була не близько, але вона повернулась додому з дорогоцінною газетою, дуже шкодуючи, що доводиться марно гаяти час.
Герствуд був уже дома і сидів на своєму звичайному місці.
— Де ти була? — спитав він.
— Я пробувала розшукати театральних агентів.
Він спочатку не наважився розпитувати її про наслідки розшуків. Але його увагу привернула газета, яку вона переглядала.
— Що це в тебе? — спитав він.
— "Театральний світ". Мені сказали, що тут я знайду адреси агентів.
— І ти ходила аж на Бродвей, щоб про це дізнатися? Це і я міг би тобі сказати.
— Чом же ти не сказав? — промовила Керрі, не відриваючи очей від газети.
— Ти мене не питала, — відповів він.
Погляд Керрі блукав по довжелезних стовпцях оголошень. Її обурила байдужість цього чоловіка. Усе, що він робить, тільки збільшує її труднощі. їй стало шкода себе
самої, і сльози затремтіли на її віях. Герствуд помітив, що вона нервується.
— Дай, я подивлюсь, — сказав він.
Вона вийшла у вітальню, щоб трохи заспокоїтись, поки він шукатиме. Повернувшись, вона побачила у нього в руці олівець. Він щось записував на старому конверті.
— Ось три адреси, — мовив він.
Керрі взяла конверт і прочитала адреси трьох осіб: першою була місіс Бермудес, далі йшли Маркус Дженкс і Персі Вейл. Вона на мить задумалась і одразу ж попрямувала до дверей.
— Я пішла, — сказала вона, не оглядаючись.
Герствуд дивився їй услід, і йому було трохи соромно. Це були проблиски чоловічої гордості, яка швидко танула. Він ще трохи посидів і враз устав і одяг капелюх.
— Піду пройдуся, — пробурмотів він собі під ніс і побрів безцільно, почуваючи просто потребу рухатись.
Керрі побувала спочатку у місіс Бермудес — її адреса була найближча. Контора містилась у старовинному будинку, пристосованому під установи, і складалася з двох кімнат; із першої, вікнами на двір, до другої, темної, вели двері з написом: "Стороннім вхід заборонено".
Коли Керрі ввійшла, в конторі мовчки сиділо кілька чоловіків, які нічогісінько не робили. Вона почекала, чи не зверне хтось на неї увагу. В цей час двері задньої кімнати відчинились, і звідти вийшли дві надзвичайно мужоподібні жінки у вузеньких костюмах з білими комірцями й манжетами. За ними виступала огрядна дама років сорока п'яти зі світлим волоссям, проникливими очима і загалом дуже добродушна на вигляд. У всякому разі, вона усміхалась.
— Так не забудьте ж, — промовила одна з мужоподібних жінок.
— Ні, не забуду, — відповіла товстуха. — Заждіть-но, а де ви будете на початку лютого?
— У Піттсбургу, — відповіла та.
— Я напишу вам туди.
— Добре, — відповіла відвідувачка, і обидві вийшли.
Усмішка на обличчі товстухи одразу ж зникла, воно стало сухо діловитим. Вона озирнулась і спинила гострий погляд на Керрі.
— Ну, добродійко, — промовила вона, — чим можу служити?
— Ви місіс Бермудес?
— Так.
— Бачте, — заговорила Керрі, не знаючи, з чого почати, — я б хотіла знати, чи ви влаштовуєте на сцену?
— Так.
— Ви б не могли влаштувати мене?
— Ви вже маєте досвід?
— Дуже невеликий, — промовила Керрі.
— З якою трупою ви виступали?
— О, ні з якою, — відповіла Керрі.— Це був просто спектакль, влаштований…
— Розумію, — перебила її товстуха. — Ні, саме зараз я нічого не можу вам запропонувати.
Обличчя Керрі витяглось.
— Вам треба набути досвіду в Нью-Йорку, — додала "добродушна" місіс Бермудес, — але на всякий випадок залиште нам свою адресу.
Керрі не рухалася з місця, проводжаючи поглядом товстуху, яка зникла в своєму кабінеті.
— Ваша адреса? — спитала молода дівчина, що сиділа за письмовим столом.
— Місіс Джордж Вілер, — почала Керрі, підходячи ближче.
Дівчина записала докладну адресу і відпустила Керрі.
Майже те ж саме повторилося в конторі містера Дженкса, з тією різницею, що на прощання він сказав:
— Якби ви виступали в якому-небудь з місцевих театрів або мали програму зі своїм ім'ям, я б міг що-небудь для вас придумати.
У третьому місці її спитали:
— Яку саме роботу ви шукаєте?
— Що ви хочете цим сказати? — опитала Керрі.
— Ну, де саме ви б хотіли виступати: в комедії, у водевілі, чи, може, в хорі?
— Я б хотіла одержати роль в якій-небудь п'єсі,— відповіла Керрі.
— Ну, — сказав на це театральний агент, — це вам дещо коштуватиме.
— Скільки? — спитала Керрі.
Така можливість, як це не смішно, не приходила їй у голову.
— Ну, це вже ви самі повинні вирішувати, — відповів той лукаво.