— Як на кого? На того, чия зброя.
— Стривайте, громадянко, але дозвіл виписаний на покійного Ізидора, про якого точно відомо міліції, що він уже рік як не живе.
Галина не заперечує. І дозвіл, і рушниця покійного брата.
— А чому ви по смерті власника не здали рушницю в міліцію? Доведеться платити штраф, громадянко.
— Що ж, як доведеться, то доведеться. Закон є закон.
— Ото ж то, ото ж то, якби ви про закон пам'ятали, то й штрафу не довелося б платити.
За тиждень після цієї пригоди завітав до Галини лісничий з гайовим. Є скарга на неї, що зрубала явора.
Так, зрубала, але не в державному лісі, а на своїй присадибі.
Зелених дерев, зокрема явора, не можна рубати навіть в себе на присадибі. Є закон, громадянко, про охорону зеленонасадження.
Галина не садила явора, правда? Її брат теж ні, отже яким правом взялася вона рубати цю прикрасу нашої природи? Доведеться штраф заплатити.
Що ж, як штраф, то штраф. Їй тільки цікаво, за що доведеться платити черговий штраф…
Наступним карателем був інспектор фінвідділу. Є заява, що Галина займається нелегальним траволікуванням і ворожінням. Крім того, що практика недипломованим лікарям взагалі заборонена, треба платити податок від прибутку, а за ворожіння, отой морфій народу, треба ще й штраф заплатити.
Галина хотіла б побачити ту заяву. Аякже.
— Не можна. Це — службова таємниця.
— Тоді прошу взяти до відома, що я не займалася ніколи й не займаюся траволікуванням, а щодо ворожіння на картах, то це просто образа для мене. Я готова подати в суд за такий наклеп.
— То ви, громадянко, хочете сказати, що в цьому домі ніхто ніколи не займався траволікуванням?
— А я цього не сказала. Займався мій брат.
— А податки платив? А диплом має?
— Не знаю. Нічого не знаю. Знаю, що вже рік як не живе. Зверніться до нього небесною поштою, він вам відповість докладніше.
— Ей, громадянко, — киває пальцем фінінспектор, — я б радив більш скромно розмовляти з нами. Ще одно питаннячко: кому в спадок припала хата і пасіка покійного?
— Мені, його сестрі.
— Ага, а сестра покійного знає, що матеріальні претензії, в цьому разі, фінвідділу мають юридичну силу до трьох років?
— Не знала. Тепер буду знати, але справа в тому, що хата, пасіка і сад вже не мої.
— Як не ваші?
— Отак, я продала їх ось цьому громадянинові і маю на це документи.
Фінінспектор забувся і почухав собі потилицю. Заковика в тому, що він не впевнений, чи спадкоємці мають сплачувати старі борги, а тим паче, коли спадок перейшов юридично в другі руки?
Після таких відвідин, а приходило ще двоє після фінінспектора, не здалося сусідам дивиною, коли одного дня під дім Ізидора заїхала машина і Галина з Василем стали зносити ті речі, що їх свого часу привезла сюди.
Люди, як у день приїзду Галини, стояли на воротях і стежили пильно, чи Галина забирає тільки те, що привезла, чи дещо і з Ізидорових речей. Важко було простежити, бо машина виїжджала досвітком, можна сказати, що перед сходом сонця, до того ж шофер так квапив, що Василь з Галиною не встигали кидати у кузов клунки за клунками.
З Василем мусила попрощатися раніше, бо коли сідала в кабіну, то тільки злегка всміхнулася йому, а він помахав їй рукою, як це роблять пастухи, коли поїзд проїздить полями.
Всі знають, що Галину з села виїли її найближчі сусіди, але, як не дивно, ніхто тих сусідів не осуджує, ні за Галиною не жаліє.
Марта каже, що це ще війна приглушила людську совість, бо їй теж не жаль Галини, а тільки муляє її серце несправедливість, що хата по Ізидорові дісталася "бабиному" Василеві, правду сказати, ні за що. Якби покійний мав передчуття, що наближається його кінець, то він залишив би заповіт, і тоді хата припала б не сестрі, а тим більше — не Василеві, лиш комусь, хто вартий того…
Юрко, як тільки ковтне трохи, починає нахвалятися:
— Як зустріну, мой, Василя, то плюну в його сині бульки, бо то хлоп негоноровий. Напевно, так не діяв би ні його тато, ні дід, ні прадід.
Марчишин іншої думки: ми землю топчемо і думаємо, що їй не болить, бо дає з собою робити, що тільки людині заманеться, а вона має свій розум і серце.
— Марку, ти де нині був: на хрестинах чи заручинах?
— Нічого, нічого, ви собі говоріть своє, а я знаю своє. Скільки через наші гори, берім хоч би наше село, пройшло панів, шинкарів і всяких колоністів, а ви подивіться, ні, ви навмисне зверніть на це увагу, багато з них наша земля сприйняла на вічний спочинок. Вона їх зразу незлюбила, бо вони з самого початку осідали на ній з недобрими намірами.
Не те, що випоминати, боже борони, але прийшлося до слова, і Марчишин пригадав, як рік тому Галина гонористо заносила з шофером свої бебехи в Ізидорову хату, мовляв, вона може обійтись без ласки сусідів. А тепер прийшла коза до воза.
— Галина мусила покинути село, бо вона його відразу не полюбила.
— А Василя теж не полюбила?
— Не гнівайся, Юрку, але треба направду бути контуженим, аби ціле село протиставити одному хлопцеві пришелепуватому.
— Але ти, Марчишин, не мав би, мабуть, нічого проти, якби той "пришелепуватий" парубок взяв твою Нуську…
Марта не втерпіла і передала цю розмову Марковій дівці, а ще й додала від себе, як то вона любить: "Прийшла би-сь, небого, на все готове".
Нуська, як розповідала пізніше Марта, зразу шарпнулася, якби їй хто рідну маму зачепив: "Що ви таке говорите, тето? Хто нині лакомиться на чужі лахи? То не ті часи, що колись, тето, щоб за злотого козу до Пацикова гнати! Тепер люди мають гроші… го… го… Чи, як я буду виходити, то тато мені хати не поставлять? Ще кращу, як у вашого Ізидора, бо із здорового матеріалу…"
А проте — слово впало, і так щасливо, що відразу кільчики пустило.
— Як поживаєш, Васильку?
— Ади…
— А хто тобі варить?
— Часом сам, часом баба прийдуть.
— А хто тобі шмаття пере, Васильку?
— Баба…
— Баба не завжди будуть годні…
— То правда.
— А хто тобі, Василю, миски змиває?
— Або баба, або ніхто…
— Як-то — "ніхто"?
— Отак, ніхто. Страх не люблю бабратись у помиях.
— А може, зайти помогти тобі?
— Як хочеш, то прийди…
— А я хочу…
— То добре…
— Прийти одній чи ще з кимось?
— У мене нема роботи на чотири руки.
— Ти дивись, бо я візьму й направду прийду…