Новий день посилив його жах, але й підказав йому надзвичайно простий спосіб уникнути смерті. Якщо він не може видряпатися нагору і не може пройти крізь стіни, виходить, єдиний можливий шлях — це вниз. От йолоп! Адже він міг би працювати в прохолодні нічні години, а тепер доведеться робити це під пекучим сонцем. І він заходився розривати крихкі кістки. Ну звичайно, тут є хід униз! інакше куди б поділася звідси дощова вода? Вона заповнила б колодязь, аби тут не було стоку. Йолоп! Тричі йолоп!
Торес копав біля однієї стіни, викидаючи кістки до другої. Він працював з таким розпачем і так поспішав, що обламав собі нігті й до крові пошкодив пальці. Але потяг до життя був надто сильний. Він знав, що в цьому змаганні із сонцем на карту поставлене його життя. У міру того як він копав, шар кісток ставав усе щільнішим. Йому доводилося спершу розбивати його рушницею, а потім викидати подрібнені кістки пригорщами.
До полудня, коли в голові в нього вже почало паморочитися від спеки, він раптом зробив відкриття. На оголеній ним частині скелі появилися якісь літери, вочевидь, надряпані ножем. З новою надією Торес по самі плечі засунув голову у вириту ним яму і заходився, як собака, розривати і відкидати крихкі кістки назад. Частина їх відлітала геть, а частина — значно більша — падала назад на Тореса. Але він навіть не зважав на марність своїх зусиль.
Нарешті він розчистив увесь напис і прочитав:
"Пітер Мак-Тіл із Глазго. 12 березня 1829 року. Я вибрався з Чортового колодязя через цей прохід, який я знайшов і розкопав".
Прохід! Отже, під цим написом має бути прохід! Торес з люттю відновив роботу. Він так забруднився, що скидався на гігантського крота. Пилюка раз у раз потрапляла йому в очі, в ніздрі й горло — тоді він висував голову з ями і починав чхати і кашляти. Двічі він непритомнів. Але сонце, яке стояло просто в нього над головою, змушувало його знову братися до роботи.
Нарешті Торес знайшов верхній край проходу. Він облишив копати. Отвір виявився досить широким, аби він міг протиснути в нього своє схудле тіло. Він зігнувся і заліз туди, прагнучи скоріше сховатися від пекучих променів сонця. У темряві і прохолоді він дещо отямився, але з радощів його серце заколотило так, що
він утретє знепритомнів.
Прийшовши до тями, він чорними розпухлими губами прошепотів якусь молитву і поліз далі. Він змушений був повзти, тому що прохід був настільки низький, що навіть карлик не міг би випростатися в ньому. Це був справжній склеп. Під ногами Тореса хрумтіли і кришилися кістки, і він почував, як їхні гострі уламки роздирають йому шкіру. Проповзши футів із сто, він побачив перший проблиск денного світла. Але чим ближче був порятунок, тим повільніше посувався вперед Торес. Він почував виснаження не від утоми, не від голоду, а головним чином — від спраги. Води! Кілька ковтків води — і сили знову повернулися б до нього. Проте води не було.
Тим часом світло яскравішало. Торес усе ближче підповзав до нього. Незабаром він помітив, що прохід став спускатися вниз під кутом тридцять градусів. Тепер рухатися було легше. Сила тяжіння тягла його тіло до джерела світла. Біля самого отвору кісток побільшало. Але це не стривожило Тореса — він уже звик до них, та й занадто був стомлений, аби думати про це.
Хоч перед очима в нього усе крутилося і пальці майже втратили чутливість, він звернув увагу на те, що прохід звужується. Торес продовжував спускатися вниз усе під тим же кутом, і раптом йому спало на думку, що прохід цей вельми схожий на пастку для пацюків, а сам він — на пацюка, що ковзає головою вперед невідомо куди. Не діставшись до виходу назовні, крізь який проникало яскраве денне світло, він подумав, що отвір занадто вузький для його тіла. І побоювання його справдилося. Не задумуючись, він переліз через людський кістяк і, обдираючи вуха, спромігся просунути тільки голову крізь вузьку щілину. Сонце нестерпно пекло йому обличчя, але він не зважав на це. Торес жадібно впивався очима в простори, що пролягли перед ним, куди невблаганна скеля не бажала його пустити.
Можна було збожеволіти від мелодійного дзюркотіння струмка, що за якихось сто ярдів пробивався до річки, береги якої поросли травою. А край берега, в тіні дерев, стояли по коліно у воді сонні корови тієї карликової породи, яких він бачив у Долині Загублених Душ. Час від часу вони ліниво махали хвостами, відганяючи мух, і переступали з ноги на ногу. Торес з ненавистю дивився на них: ось вони можуть пити скільки хочуть, але, очевидно, не відчувають ніякої спраги. Дурні створіння! Як можна не пити, коли навколо стільки води!
Раптом корови занепокоїлися І повернули голову: з лісової хащі вийшов великий олень. Корови понаставляли роги і заходилися бити копитами по воді так, що до Тореса донісся плескіт, але олень, не звертаючи уваги на їхнє невдоволення, нахилив голову і припав губами до води. Це було вже занадто. З грудей Тореса вирвався несамовитий крик, — і коли б він цієї миті був при здоровому глузді, то нізащо не впізнав би свого голосу.
Олень відскочив, а корови обернулися на той страшний лемент голови і потім знову задрімали, заплющивши очі, час від часу відганяючи мух. Надлюдським зусиллям, мало не відірвавши собі вуха, Торес утяг назад голову і зомлівши упав на кістяк.
Години через дві, — хоч він і не знав, скільки минуло часу, — Торес опритомнів і побачив, що лежить щокою на чийомусь черепі. Призахідне сонце кидало промені у вузьку щілину, і перед Торесом раптом блиснуло лезо зіржавілого ножа. Вістря його було пощерблене і зламане. Торес відразу зрозумів чому. Це був той самий ніж, яким видряпано напис на скелі, біля входу в підземний коридор, а кістяк, на якому він зараз лежав, належав людині, що зробила той напис. І тут Альварес Торес остаточно збожеволів.
— Ага, Пітере Мак-Гіле, то це ти мій ворог? — бурмотів він. — Пітере Мак-Гіл із Глазго, підлий зраднику! Ти навмисне змусив мене добиратися цим проходом до кінця! На ж тобі! На! На!
З цими словами він устромив важкий ніж у крихке чоло черепа. Порох із черепа, який колись оберігав мозок Пітера Мак-Гіла, потрапив Торесу в ніздрі, що викликало ще більшу лють. Він напав на кістяк, трощив його на частини, розкидав довкола. Це було схоже на бій, у якому він нищив те, що залишилося від людини, яка колись була мешканцем міста Глазго.