Проте часу на це пішло чимало. Довелося працювати решту дня і всю піч. Вибухівку закладали невеликими зарядами, бо Генрі остерігався великого обвалу. О восьмій ранку вони підірвали чергову шашку, у скелі утворилася щілина, і вони побачили перед собою денне світло. Тоді вони почали діяти ще обережніше. Нарешті залишилася тільки одна десятитонна брила, що загороджувала прохід. З обох боків брили були щілини, у них вільно можна було просунути руку і навіть відчути, як припікає сонце, але вилізти назовні було неможливо. Усі спроби підняти брилу не приводили ні до чого — вона лише хиталася, але не посувалася з місця. Тоді Генрі вирішив ще раз закласти динаміт, сподіваючись, що вибухова хвиля скине брилу в долину.
— Загублені Душі, звичайно, здогадалися, що до них ідуть гості: адже ми вже п’ятнадцять годин стукаємо до них з чорного ходу, — розсміявся він, готуючись запалити ґніт.
* * *
Усе населення Долини Загублених Душ, що зібралося перед вівтарем Бога Сонця біля Великого Дому, і справді не без жаху здогадувалося про наближення непрошених гостей. Настільки тяжка була їхня остання зустріч з чужоземцями, коли згорів будинок на озері й загинула їхня Королева, що тепер вони благали Бога Сонця не посилати їм більше гостей. Але в той же час, підбурювані палкими закликами жерця, вони ухвалили рішення убивати всіх, хто з’явиться до них у долину.
— Навіть якщо це буде сам да Васко! — вигукнув жрець.
— Навіть сам да Васко! — вторили йому Загублені Душі.
Усі вони були озброєні списами, бойовими кийками, луками і стрілами й, очікуючи на прибульців, молилися перед вівтарем. Майже щохвилини з озера прибігали гінці і повідомляли те саме: гора гуркоче, але ніхто з неї не показується.
Маленька дівчинка з Великого Дому, що приймала минулого разу Леонсію, першою побачила чужоземців. А вийшло так тому, що вся увага племені була зосереджена на горі над озером, і ніхто не очікував вторгнення чужоземців із протилежного боку.
— Да Васко! — закричала дівчинка. — Да Васко!
Усі озирнулися на її крик і побачили Тореса, начальника поліції і всю їхню зграю за п’ятдесят ярдів від вівтаря. На голові Тореса знову був шолом, украдений з голови свого висохлого предка в печері мумій. Гостей радо привітали градом стріл, які миттю вразили двох. Загублені Душі — чоловіки і жінки — рушили в наступ. Але тут заговорили рушниці поліцейських і Тореса. Загарбники найменше очікували такої атаки, та ще з настільки близької відстані, і хоча багато Загублених Душ упали, скошені кулями, більшість усе-таки добігли до своїх ворогів — і тут почалася запекла рукопашна сутичка. За цих умов переваги вогнепальної зброї були зведені до мінімуму і списи Загублених Душ простромили чимало жандармів та інших учасників експедиції, а кийки трощили черепи ворогів.
Зрештою, Загублені Душі були все-таки відкинуті, — адже з револьвера можна стріляти і в купі людей, — а живим довелося втікати. Але й прибульці теж втратили половину. Жінки племені подбали про те, щоб вороги не довго мучилися. Начальник поліції ревів від болю і люті, намагаючись витягти стрілу, що пронизала його руку. Проте зусилля його були марні, і Вісенте довелося відрізати оперений кінець стріли і тільки після цього витягти її. Торес, якщо не вважати того, що в нього нила рука від удару дрюком, загалом відбувся легким переляком; він вельми зрадів, побачивши старого жерця, що помирав, поклавши голову на коліна дочки.
Бачачи, що їх поранені вже не мають потреби в медичній допомозі, Торес і начальник поліції повели залишки загону до озера і берегом дісталися до руїн житла Королеви. Лише обгорілі палі, що виступали з води, показували те місце, де колись був будинок. Побачивши це, Торес розгубився, а начальник поліції розлютився.
— Але тут, у цьому будинку, і стояла скриня зі скарбом! — заїкаючись, пробурмотів Торес.
— Шукай голку в сіні! — заревів начальник поліції. — Сеньйоре Торес, я завжди підозрював, що ви йолоп!
— Звідки ж я міг знати, що цей будинок згорів?
— Мали б знати! Адже ви хвалитеся, що все знаєте! — кепкував начальник поліції. — Тільки мене вам не обдурити. Я давно вже стежу за вами. Я бачив, як ви украли смарагди і рубіни з очей ідолів. Нумо ділитися зі мною, і негайно!
— Зачекайте, будь ласка! Трішки терпіння! — заблагав Торес. — Треба добре роздивитися. Звичайно, я поділюся з вами, та що вони варті в порівнянні з цілою скринею! Будинок був легкий, неміцний. Скриня могла провалитися у воду, коли звалився дах. А смарагди від води не псуються.
Шеф велів своїм людям обстежити дно навколо обвуглених паль, і вони — хто убрід, хто уплав — обшукували мілкі місця, ретельно уникаючи виру. Знайшов розшукувану річ мовчазний Августіно майже біля самого берега, де вода доходила йому ледве до колін.
— Я стою на чомусь твердому, — заявив він.
Торес нахилився й обмацав предмет, на якому стояв Августіно.
— Це скриня, я певен, — сказав він. — Гей, усі сюди! Усі! Тягніть її на берег, подивимося, що там у ній.
Але коли скриню витягли і Торес уже зібрався підняти віко, начальник поліції зупинив його.
— Ану, всі у воду! — наказав він своїм людям. — Там ще багато таких скринь, їх треба знайти, інакше наша експедиція буде марною тратою. Хіба одна якась скриня може окупити всі наші витрати?!
І тільки коли усі залізли у воду і заходилися пірнати й обшукувати дію, Торес підняв віко. Начальник поліції стояв, немов уражений громом. Він лише дивився і бурмотів щось невиразно.
— Ну що, повірили мені нарешті? — запитав Торес. — Адже цьому скарбу ціни немає! Ми з вами тепер найбагатші люди в Панамі, у Південній Америці і в усьому світі! Це і є скарб племені майя. Ми чули про нього, ще коли були дітьми. Про нього мріяли наші батьки і діди. Конкістадорам не поталанило його знайти. А тепер скарб наш! Наш!
Поки вони, зачаровані, стояли і дивилися на своє багатство, жандарми один за одним вилізли з води і мовчки вишикувалися півколом за їх спинами, теж уп’явшись у скриню. Ні начальник поліції, ні Торес цього не підозрювали, як не підозрювали, у свою чергу, і жандарми, що до них нечутно підкрадаються Загублені Душі. І коли господарі накинулися на прибульців, ті, ніби заворожені, усе ще дивилися на скарб.