— Боже милостивий! Та ви тільки погляньте туди! — вигукнула Леонсія, показуючи очима на грубо висічене кам’яне погруддя, що стояло нижче від вівтаря, з другого його боку. — Це ж обличчя Тореса! Обличчя тієї мумії, що ми бачили в печері майя.
— І там напис... — Френк наблизився аби прочитати, але відразу змушений був відступити, підкоряючись владному помаху жерця. — Написано: "Да Васко". Те саме, що й на шоломі Тореса... Слухайте! Та ви лише гляньте на жерця! Він схожий на Тореса, як рідний брат! Я ніколи не уявляв, що можлива така схожість!
Жрець владним жестом змусив Френка замовкнути і низько схилився над жертвою, що пеклася. Ніби знак з неба, порив вітру війнув у полум’я під баранчиком.
— Бог Сонця гнівається, — похмуро промовив жрець; його своєрідна іспанська мова, незважаючи на всю свою архаїчність, була, проте, зрозумілою прибульцям. — Серед нас з’явилися чужоземці, і вони досі живі. Ось чому невдоволений Бог Сонця. Кажіть, юнаки, котрі привели чужоземців до нашого вівтаря: хіба не велів я вам убити їх? А моїми вустами завжди говорить Бог Сонця.
Один із юнаків, тремтячи, вийшов наперед і тремтячим пальцем показав спершу на Торесове обличчя, а потім на статую.
— Ми впізнали його, — боязко заговорив він, — і не наважилися вбити, бо ми пам’ятаємо пророчмо про те, що великий предок має прийти до пас. Можливо цей чужоземець — він? Ми не знаємо. І не сміємо ні знати, ані судити. Тобі, жерче, слід знати і судити. Це він?
Жрець пильно вдивився в Тореса і щось невиразно вигукнув. Потім різко обернувся і запалив священний жертовний вогонь від жарин, що лежали в казанку біля підніжжя вівтаря. Полум’я спалахнуло, захиталося і знову погасло.
— Бог Сонця гнівається, — повторив жрець, а Загублені Душі, почувши це, почали бити себе в груди, волати й голосити. — Богові не бажана наша жертва, і тому священний вогонь не бажає горіти. Тепер усього можна чекати. Це великі таємниці, що будуть відкриті лише мені. Ми не принесемо в жертву чужоземців зараз. Мені треба часу, аби дізнатися волю Бога Сонця.
Він жестом розпустив плем’я, перервавши церемонію, і звелів відвести прибульців у Великий Дім.
— Ніяк не збагну, що він замислив? — прошепотів Френк на вухо Леонсії. — Але, сподіваюся, що там нас хоча б нагодують.
— Гляньте, яке диво! — сказала Леонсія, вказуючи очима на дівчинку, виразне личко якої так і світилося розумом.
— Торес уже звернув на неї увагу, — відповів Френк. — Я бачив, як він підморгнув їй. Він теж не тямить, що замислив жрець і куди подме вітер, але не втрачає часу завести знайомства. Треба наглядати за ним, бо він підла, віроломна тварюка, здатна зрадити нас будь-якої миті, якщо це допоможе йому врятувати свою шкуру.
У Великому Домі, тільки-но вони сіли на грубо сплетені з трави циновки, їм подали їжу: варене м’ясо з овочами в дивних глиняних горщиках і чисту питну воду — усе в достатній кількості. Крім того, перед ними поставили кукурудзяні коржі, що нагадують тортильї.
Коли вони поїли, жінки, які подавали їжу, вийшли. Залишилася тільки дівчинка, що привела їх сюди. Торес знову взявся загравати з нею, але вона чемно ухилялася від спілкування з ним і, як зачарована, дивилася тільки на Леонсію.
— Вона, мабуть, тут господиня, — пояснив Френк. — Такий же звичай існує в селах на Самоа: там дівчата зустрічають і розважають усіх мандрівників і приїжджих, якого б високого рангу вони не були, і ледве не очолюють всі офіційні торжества і церемонії. Їх вибирає вождь племені за вроду, доброчесність і розум. Подібна роль тут і в цієї дівчини, тільки вона ще зовсім дитина.
Дівча підійшло ближче до Леонсії, і, хоча було зачароване вродою незнайомки, у її поводженні не було і натяку на улесливість або приниженість.
— Скажи, — заговорила вона давньою іспанською мовою, — ця людина справді капітан да Васко, що повернувся до нас зі своєї оселі на Сонці?
Торес, самовдоволено посміхнувшись, уклонився і гордо промовив:
— Так, я з роду да Васко.
— Не з роду да Васко, а сам да Васко! — англійською підказала йому Леонсія.
— Авжеж, це наш козир, ходіть з цього! — порадив йому Френк теж англійською. — Завдяки йому, можливо, усім нам поталанить вибратися з цієї діри. Мені щось не до душі цей жрець, а він, очевидно, бог і цар Загублених Душ.
— Так, я щойно повернувся із Сонця, — сказав Торес дівчинці, входячи в роль.
Дівчинка подивилася на нього довгим пильним поглядом; відчувалося, що вона обмірковує, зважує й оцінює його слова. Потім вона шанобливо, з повною байдужістю вклонилася йому, кинула оком на Френка і, обернувшись до Леонсії, засяяла посмішкою.
— Я не знала, що Бог створює таких гарних жінок, як ти, — сказала дівчинка своїм ніжним голоском і пішла. Уже біля дверей, спинившись, додала: — Та, Що Мріє — теж вродлива, але вона зовсім на тебе не схожа.
Не встигла дівчинка вийти, як з’явився жрець Сонця, а з ним кілька юнаків, — очевидно, для того, щоб забрати посуд і залишки їжі. Двоє чи троє з них схилилися над посудом, а інші за знаком жерця кинулися на гостей, міцно зв’язали їм руки за спиною і повели до вівтаря Бога Сонця, де зібралося все плем’я. Погляди чужоземців спинилися на тиглі на триніжку, під яким палав вогонь, та на трьох щойно вбитих у землю стовпах, до яких їх поспішно і прив’язали, у той час як безліч старанних рук накидали їм хмизу по самі коліна.
— Та не тремтіть ви, нарешті, і тримайтеся, як справжній іспанець! — зневажливо повчав Тореса Френк. — Адже ви да Васко! Сотні років тому ви жили в цій самій долині разом із предками оцих виродків.
— Ви маєте померти, — сказав жрець Сонця, звертаючись до них, і Загублені Душі дружно закивали головами. — Чотириста років живемо ми в цій долині і завжди вбивали усіх, хто заходив до пас. Вас ми не убили, чим розгнівили Бога Сонця: вогонь на нашім вівтарі погас. (Тут Загублені Душі заволали, застогнали і знову почали бити себе кулаками в груди.) Тому, аби вгамувати гнів Бога Сонця, ви помрете зараз.
— Бережіться! – крикнув Торес, якому Френк і Леонсія підказували пошепки, що говорити. — Я да Васко. Я спустився до вас із Сонця.. — Руки в нього були зв’язані, і він головою кивнув на кам’яне погруддя. — Я той самий да Васко. Я привів сюди ваших предків чотириста років тому і звелів вам залишатися тут до мого повернення.