— Цей чоловік теж може бути вільний! — оголосив Справедливий суддя. — І все ж щось гнітить і хвилює його. Чи немає тут того, хто знає, у чому справа, і міг би нам розповісти?
І Френк зрозумів, яке хвилювання розпізнав у ньому сліпий: кохання до Леонсії, що сушило його і загрожувало порушити його відданість Генрі. Так само швидко зрозуміла це і Леонсія, і коли б сліпий міг перехопити той повний розуміння погляд, яким мимоволі обмінялися молоді люди, і побачити, з якою зніяковілістю обоє негайно відвели очі, він безпомилково визначив би причину хвилювання Френка. Метиска ж помітила це, і серце підказало їй, що тут ідеться про кохання. Помітив це і Генрі, бо мимоволі насупився.
Справедливий знову заговорив.
— Очевидно, це любовна історія, — сказав вій. — Біль, завдаваний жінкою чоловікові. І все-таки я звільняю його. Двічі за один день він став у допомозі тому, хто двічі його зрадив. Його гнітить туга, і все ж він допоміг тому, хто був несправедливо засуджений на смерть. Залишається випробувати ще й цього чоловіка, а крім того, треба вирішити, що вдіяти з цим жорстоко побитим пеоном, який стоїть переді мною і котрий заради власного порятунку двічі за сьогоднішній день проявив душевну слабість, а зараз, відкинувши всякі помисли про себе, виявив силу і мужність.
Він нахилився і почав обмацувати лице пеона.
— Ти боїшся смерті? — несподівано запитав він.
— О великий і святий, страх як боюся! — відповідав пеон.
— Тоді скажи, що ти збрехав про цю людину, скажи, що твої запевнення, начебто він двічі врятував тебе, — неправда, і ти залишишся жити.
Пеон знітився і поник під пальцями сліпого.
— Подумай як слід, — застеріг його старий. — Смерть страшна. Навіки бути нерухомим, стати таким, як земля або камінь, — хіба це не страшно? Скажи, що ти збрехав, і ти житимеш. Ну, говори!
І хоч голос пеона тремтів від жаху, але він знайшов у собі сили показати, що він мужня людина.
— Двічі сьогодні я зрадив його, свята людино. Але я не Петро. І втретє я не зраджу. Я страшенно боюся, але втретє його не зраджу!
Сліпий суддя відхилився назад, обличчя його змінилося й освітилося внутрішнім світлом.
— Добре сказав! — промовив він. — Ти повівся як справжня людина. А тепер вислухай мій вирок: відтепер і довіку ти завжди будеш думати як справжня людина і діяти як людина. Краще вмерти людиною, аніж животіти як тварина. Екклезіаст був неправий. Мертвий лев кращий від живого пса. Йди, відроджений сину, ти вільний!
Проте коли пеон за знаком метиски почав підводитися з колій, сліпий суддя зупинив його:
— Скажи мені, людино, котра лише сьогодні народилася, яка першопричина усіх твоїх бід?
— О Справедливий, моє слабке серце жадало кохання жінки змішаної крові з tierra caliente. Сам я уродженець цих гір. Заради неї я заборгував плантатору двісті песо. А вона взяла гроші і втекла з іншим. Я ж залишився рабом у плантатора. Він непогана людина, та все ж таки плантатор. Я працював, терпів побої і страждав цілих п’ять років, а борг мій тепер досяг двісті п’ятдесяти песо; у мене ж нічого немає, окрім шкіри та кісток, прикритих цим лахміттям.
— А вона була вродлива, та жінка? — м’яко запитав Сліпий суддя.
— Я божеволів від кохання, свята людино. Тепер мені здається, що вона була не така вже гарна. А тоді за неї кращої не було. Кохання палило мені серце й мозок і перетворило мене на раба. А вона утекла від мене однієї ночі, і відтоді я ніколи її не бачив.
Пеон чекав, стоячи на колінах, схиливши голову, а Сліпий Розбійник, на диво присутніх, глибоко зітхнув і, здавалося, забув про все на світі. Його рука мимоволі лягла на голову метиски і погладила її блискучі чорні коси.
— Жінка... — мовив він так тихо, що його чистий і дзвінкий голос звучав, як шепіт. — Завжди жінка, прегарна жінка! Усі жінки прекрасні... для чоловіка. Вони любили наших батьків; вони народили нас; ми кохаємо їх; вони народжують наших синів, аби ті кохали їхніх доньок і називали їх прекрасними, — так завжди було і завжди буде, доки на землі існує людина і існуватиме й кохання.
Глибоке мовчання запанувало в печері, а Суворий суддя поринув у свої думи. Нарешті красуня-метиска ласкаво доторкнулася до нього і нагадала про пеона, що усе ще стояв перед ним навколішки.
— Ось мій вирок, — сказав сліпий. — Ти одержав чимало ударів. Кожний удар по твоєму тілу вже був достатньою платою за борг плантатору. Ти вільний. Іди. Але залишайся в горах і закохайся в жінку з гір. Тобі потрібна жінка, без жінки неможливе життя чоловіка. Йди, ти вільний. Ти, кажеш, напівмайя?
— Так, я напівмайя, — пробурмотів пеон. — Мій батько — майя.
— Вставай і йди. І залишайся в горах зі своїм батьком-майя. Тierra caliente — не місце для чоловіка, народженого в Кордильєрах. Плантатора ж твого тут немає, а тому ми і не можемо судити його. Плантатор є плантатор. Його друзі можуть вважати себе вільними.
Суворий суддя чогось очікував, очікував і Генрі, а потім виступив уперед.
— Я той, — сміливо заявив він, — кого засуджено на смерть за вбивство. Убитий — рідний дядько дівчини, яку я кохаю і одружуся з нею, якщо тут, у Кордильєрах, у цій печері, справді панує справедливість.
Але начальник поліції перебив його:
— Двадцять людей були свідками того, як він погрожував небіжчику, що вб’є його. А за годину ми застали цього грінго біля ще теплого трупа.
— Він говорить правду, — підтвердив Генрі. — Я таки погрожував тому чоловікові — нам обом ударив у голову хміль. І жандарми справді наткнулися на мене, коли я схилився над ще теплим тілом. Але я не вбивав його. І я уявити собі не можу, чия підла рука під покровом ночі увігнала йому ніж у спину.
— Станьте обоє на коліна, щоб я міг допитати вас, — наказав Сліпий Розбійник.
Довго він досліджував їх своїми чуйними пальцями. Довго блукали вони по обличчях обох чоловіків, мацали пульс — і все-таки не міг він дійти якогось висновку.
— У цій справі замішана жінка? — навпростець запитав він Генрі Моргана.
— Так, вродлива жінка. Я кохаю її.
— Це добре, що кохання так зачепило твоє серце, тому що чоловік, якого не ранить кохання, тільки наполовину чоловік, — поблажливо зауважив сліпий суддя. І, звертаючись до начальника поліції, додав: — Ось твого серця не зачепила жінка, проте тебе теж щось гнітить. Що ж до цього чоловіка, — і він показав на Генрі, — то я не думаю, що лише почуття до жінки хвилює його серце. Можливо, почасти ти винний у цьому, а почасти та злість, яку відчуває він до тебе. Встаньте обидва. Я не можу розсудити вас. Але є такий спосіб, що дає безпомилкову відповідь: випробування Гадюки й Птаха. Воно настільки ж непогрішне, як непогрішний сам Бог, тому що так Він визначає істину. Ось і Блекстон говорить, що випробування Божим судом допомагає з’ясувати істину.