Він за це поле Минчиній матері обробляє, снопи в жнива возить, косить; а мати — разом з Минкою — полють йому, жнуть; ще й свині пасе літо Минка… У багатого дядька служить.
У Минчиної матері ще є діти, тільки вони малі дуже, хлопці її…
— Ачу! Здохла б ти йому на радість,-втретє чує Трохименко Минчині скарги на свині.
Гаряче серпневе сонце дошкулило, видно, тонкошкіру свиню; підкидаючи вгору писка, вона чмихала й бігла до річки, як божевільна, не звертала жодної уваги на свого маленького пастуха, на ціпка, а тільки скоса поглядала іноді на поросята — чи біжать вони слідом за нею.
Минка аж розплакалася; не встигла скінчити обід, як довелося знову бігти; спідничина метлялася дівчині поміж ніг, а вона на всю силу мчала полем і все нахвалялася ціпком, що тремтів їй у руці…
"От морока Дівчині…"
Трохименко не скінчив своєї думки, як над вухом йому ледве чутно, глухо задзвонив телефон; поспішаючи, нервово взяв рурку до вуха й слухав:
— Варта 3128?
— Так.
— Гарцежи, як вам казав, уже на лінії фільварків польських. Навпроти вашої дільниці будуть, мабуть, тільки кінні загони… У них, здається, маневри. Дивіться там пільніше. Все.
— Слухаю.
І Трохименко, підвівши чоло, поклав рурку телефону.
Все трапилося так несподівано і так раптово, що годі було деталізувати розпорядження начальника застави… Ясно й так: пильніше вартуй кордон!
Трохименкова рука лежата ще на рурці телефону; десь на обрії —уявляв собі —от-от повинні з'явитися гарцежи —тоді, мовляв, розпочнеться справжня варта — без нудьги, без дитячих споминів… Така, може, як недавно на Амурі!
— У них, здається, маневри… — звучали ще слова начзастави.
І раптом праворуч, на межі кордону, хтось важкий, з чорними латками на спині, колесом шубовснув у воду… Аж запирхкав.
З розгону, безцеремонно ламаючи крихке стебло пшениці, невідомий Трохименкові злочинець спробував перейти кордон ясного, сонячного дня!
Червоноармієць хапливо, звичним рухом, повернув навскоси рушницю й підкинув її на руку, щоб краще було взята йому на мушку зухвалого шпигуна чи контрабандиста
— Не втічеш, голубе… ні,-підбадьорюючи сам себе, тихо приказував Трохименко.
Він розкрив уже рота, щоб гукнути звичайне в таких випадках "стій", хоч добре знав, що такий зухвалий перехід кордону вимагав у першу чергу кулі; правда, постріл на кордоні не завжди буває виправданий, і не такий уже героїчний вчинок — випустити кулю, а ще гірше — не влучити, пустити її в небо синє…
Трохименко був блідий, схвильований і всю силу волі скупчив на одному: влучити. За всяку ціну влучити невідомого ворога.
То нічого, що пострілом він викриє своє замасковане місце, що вогненна лінія кордону з тривогою — по обидва боки Збруча — випускатиме на сполох кулі вгору, то все — дурниці, не варті серйозні уваги.
Дипломати по обидва боки ріки будуть собі на дозвіллі вивчати, з якого боку був перший постріл, а йому, Трохименкові, треба затримати ворога, а коли не пощастить — подарувати йому кулю в далеку дорогу…
Так розуміє він, червоноармієць, своє завдання.
…Трохименко скригнув з люті зубами, плюнув кудись зозла аж на дуло рушниці і, незадоволений, впівголоса вилаявся; далі поволі спустив мушку з чорної латки на воді і, все ще схвильований, втопив очі в одну точку: на велику ікласту голову свині.
— От історія! Сказати комусь соромно навіть — свиню замість шпигуна хотів забити!…
І все-таки Трохименко не знав, що йому слід зробити негайно, щоб урятувати безглузду ситуацію: підвестися-незручно, він викриє тоді своє замасковане місце, чекати ж, поки Минка сама впорає цю божевільну свиню, теж не випадає… Проте вирішив зачекати.
На березі річки з усіх боків оточена галасливими поросятами бігала Мішка й кричала:
— Де ото ти залізла, очі тобі вилізли б?
А свиня на крик не зважала; тріпаючи головою, капловуха купалася, видно, в Збручі з великою насолодою; вода блискучими краплинами стікала їй по щетині, а вона ще з більшим завзяттям пирхкала й задоволено рохкала.
— Палю, пацю… вилазь уже, — вговоряє Минка свиню, а сама тихо плаче край берега великими невтішними сльозами.
На крик Минчин по той бік кордону-ріки підвівся польський жовнір; у Трохименка глибоко десь закралася думка, чи не збираються Минка з жовніром відвернути його увагу, щоб у цей час хтось проскочив лінію кордону? Може, підговорили Мінку нарошне загнати в річку свиню?…
І Трохименко ще з більшою пильністю стежить за найменшим рухом Минки й жовніра.
Зелена каска з одноголовим білим орлом над лобом хитнулася на стежці раз-другий— польський жовнір, удаючи, ніби його зовсім не цікавить крик над рікою, ступив декілька кроків до берега: дивився на більшовицьку свиню.
Ні, Трохименко не буде й собі підводитися на ноги, як то зробив жовнір: навіщо йому викривати свою замасковану засідку?
Він певний, Минка незабаром вижене з води свиню; хтось надійде, може, допомогти їй, а не треба — заради такої дрібниці — турбувати телефоном Катінкіна… Шпигувати ж на користь панів поляків Минка, на його думку, ніколи не буде… Та й уговорити її на такий злочин не так уже легко.
А тим часом задоволена, очевидно, з теплої води й затишку свиня й не збиралася рушати звідти з доброї волі; повертаючи к сонцю то один бік, то другий на мілкому дні Збруча, вона зовсім забула за Минчину владу над собою; більше того, шукаючи глибшого місця, вона лягла лівим боком на території кордону польського-підсунулася аж під самий берег.
Дивилася із свого логва задоволеними очима на Минку, на поросята, що пацюками бігали край гаврилівського берега, й рішуче не хотіла вилазити з води.
Коли Минка помітила, що свиня от-от порушить кордон, — знала з розмов: половина Збруча наша, а друга-польська, і оді ще більше заметушилася на березі. Вона голосно розплакалася; крізь сльози, змішані на обличчі з пилюгою, говорила до свині ніжні-ніжні слова, як та мати непосидющій і неслухняній дитині:
— Пацінька, паця, паця… Вилазь уже, годі… Вилазь, чого тобі там?…
Свиня ж нерухомо, затаївши з насолоди дух, лежить у воді як мертва, тільки вона вряди-годи пирхкає від задоволення. По воді розходяться кола, й тремтить очерет.
Тоді Минка підбирає руками спідничину, міцніше стискає в руці свого ціпка й рішуче сплигує у воду; тихо підкрадаючись, вона підходить до свині з лівого боку: Минка — на глибокому, спідничина мокне їй у воді, ноги тремтять, але вона ступає так обережно, з особливим мисливським завзяттям — не зважати на перешкоди; очі-сині, ніби вкраплені з небесної емалі —світяться Минці гнівом, вона вся тремтить у воді, а все ж підводить руку з ціпком і, закусивши капризно нижню губу, б'є ним з усієї сили по воді… Летять бризки, заливають Минці очі. Вона нашвидку витирає рукавом забризкане обличчя, хватає рукою вимитий з берега корінь і, зірвавшись, спорсає у воду.