Вона обвилась круг його як хмелиночка, зазирала йому в вічі, цілувала його, обсипала ласкавими, закоханими словами чарівними, обхоплена непереможним, мало не божевільним бажанням затримати його, не пустити... її розпаленій, знеможеній думками голові здавалося чомусь, що в цій ночі вся сила: аби тільки він сьогодні зоставсь, аби сьогодні, а тоді вже все, все добре буде!
Ніколи ще вона з ним не була така — навіть там, на селі. У нього туманіла голова.
— Нельзя, серце!.. Когда б можна — я б і слова не сказал... Ну, а то ж нікаким способом.
— Який ти недобрий!.. Зостанься, Романочку, серденько дороге! Що хоч зо мною роби, цілуватиму тебе, милуватиму тебе, тільки не ходи сю ніч!
— Та що вона тебе, ета ноч, така дорога? Почему?
— Так хочу! Хочу, щоб ти ні з ким сьогодні не був, тільки зо мною! Ми такі щасливі, такі щасливі будемо, якщо ти зостанешся зо мною сю ніч. І тепер, і потім щасливі будемо!
Він пригортав її, цілував, але вирвався нарешті:
— Ну, нужно йтіть!
Вона так і припала до нього:
— Не ходи! Не пущу! Зоставайся зо мною! І цілувала його без ліку, силкуючися тими поцілунками сп'янити його, примусити забути про все, зостатися з нею.
— Коли зостанешся сю ніч зо мною — буду твоєю, не піду від тебе. А підеш — утечу зараз. Сю ніч! Тільки сю ніч...
У цих, стільки разів уже сказаних, словах "сю ніч" чути було стільки благання й натиску, що Роман почав прислухатися до їх пильніше. Він ще держав її в себе, як малу дитину, на колінах, цілував їй очі, губи, шию, голова ще туманіла, а вже якась непевна думка ворушилась там. І відразу він повернув її обличчя до себе:
— Ану, глянь мені в очі! Вона глянула.
— Левантине, ти не спала тогда, как я приходил первой раз?
Вона почервоніла враз, піймана на гарячому вчинку.
— Дак он шо! — Він зсадив її з колін.— А що ж ти чула?
Все загинуло, все!.. Тільки одно зостається... Вона кинулася перед ним навколішки, обхопила йому коліна руками:
— Романе! Братику! Рідненький! Не роби цього!.. Не ходи з ними!.. Не занапащай людей!.. Не занапащай своєї душі!.. Покинь їх... тих, недобрих!.. Забудь усе те!.. Будем чесно жити!.. По вік вічний не розлучуся з тобою!.. Тільки не ходи!.. Втечемо від їх!.. Утечемо зараз!
Роман устав, одірвав її руки від своїх колін і відійшов.
— Брось чорт зна що патякать!
— Ні, Романочку, не кажи так! — Вона лізла за ним навколішках, чіпляючись за нього.— То ж гріх!.. Підпалити!.. Красти!.. Боже мій!.. Чи я ж думала?.. Не пущу тебе! Покайся!.. Треба, Романочку, покаятися, спокутувати свій гріх!
— Проч!
— Не відпихай мене!.. Мій братику! Мій рідненький!.. Ти ж мені милим був!.. Я ж тебе, як душу, любила!.. Я ж тебе благаю!.. Та помилуй же ти й мене!.. І людей же! Вони ж не винні!.. Хіба ж не можна з іншого жити? Ми будемо працювати, заробляти... Я робитиму... ночі не спатиму... Романочку!.. Романочку!..
І не пускала його колін з рук, дивилася на його знизу, благаючи словами, очима, сльозами...
— Левантине! Не дурій! Устань січас! Слухай, що я скажу!
Вона підвелась.
— Шо ти чула, шо виділа,— щоб толькі ти сама його чула й виділа. Шоб ніхто больш! Єслі ж ти хоч одним словом кому пробовкнешся, хоч натякнеш, то задушу, своїми руками тебе задушу і крикнуть не дам!
Стиснувши кулаки, увесь трусячися з гніву, він стояв перед нею такий страшний, нелюдський... А її, мов грім, побивали ті його слова, однімали в неї мову, руки...
— Чула?
— Чула...
— Смотри ж! Або мовчи, або на світі не будеш жить! Та знай — то не шуточки! Я шутить не вмєю! Сиди тут до завтрього. Тікать не думай! Я тебе замкну і скажу хазяїну, щоб доглядал... Єслі б тольки здумала навтьок, то он тебе з'яжеть: у його ключ од хати будеть. Разумієш?
— Розумію...
— Дак єслі хочеш на свєті жить, то сиди тихо. Не будеш сідєть — задавлю і в рєчку вкину. Ну, марш туди в закамарок і не смєй студова виходить!
Слухняно пішла. Він зачинив за нею двері і замкнув їх на замок. Сам іще щось узяв і пішов з хати. Леванти-на чула, як він замкнув і другі двері.
Прислухалася до того, як пішов. Сиділа на ліжкові пригнічена, зламана усім тим, що сталося. Чи могла ж вона цього сподіватись! Він, Роман, нахваляється задавити її! Він — пропащий злодій...
Все, що було в неї в душі гарного, ясного, купчилося в її згадках про того, давнього, Романа з перших днів кохання. І він розтоптав те все немилосердною і нечистою ногою!..
Думка знову верталася до подій цієї ночі. Що ж воно буде? Він запалить село, погорять люди, пограбують їх. І вона нічим не може запобігти лихові!..
Вона схопилася з місця. Та не можна ж так!.. Вона буде кричати, стукати, поки її випустять,— тоді побіжить... Але ж, він оддав хазяїнові ключ. Хіба ж її хазяїн випустить? Ні, не так, а треба нишком утекти.
Вона підійшла до тоненьких шальовочних дверей і поторсала їх. З того боку біля них були кільця, замкнені невеличким замком,— це було видко, бо двері трохи відхилялися,— вона могла просунути в щілину палець.
Левантина з усієї сили натиснула на двері плечем раз, удруге, втретє, силкуючися, чи не вирве таким робом кільця. Двері тріщали, але кільця не виривалися. Вона опитувала ще кілька разів, напружуючись щосили, але нічого не помагалось. Задихана, сіла знову на ліжко.
Якби в неї тут було щось — сокира, молоток,— вона б тоді знала, що зробити. Почала нишпорити по закамарку, мацаючи в темряві руками, але не знаходила нічого. Нарешті, після довгої шуканини, аж у далекому кутку, під ліжком, налапала якусь залізну річ. Витягла її на світ до дверей: це були старі обценьки.
Левантина спробувала просунути їх крізь двері, але вони не пролазили. Повернула тонкими кінцями і змогла заложити їх у кільце. Тоді почала розхитувати його. Робити було дуже незручно, кільце хиталось вельми мало, але таки хиталось. Ще трохи такої роботи, і кільце вискочило з дверей. Двері відчинилися, Левантина була в другій хаті.
Кинулась до других дверей. Але ці вже не на кільцях замикалися. Важкі, дебелі двері зачинені були щільно і замкнені, мабуть, на засув абощо: Левантина поторсала, але нічого не зрушила їх.
"Буду штовхати плечем,— подумала собі,— а може, відхиляться хоч трохи, щоб просунути обценьки".