— Почему ты мне сапог не почистил?
— Двір чистив,— одповідав другий, мужицький старечий голос.— Хіба я вам лакей? Я — сторож.
— Нанялся сторожем — должен быть учителю лакеем. Каждый день сапоги чисть!
— Та що це таке справді? Я громаді пожаліюсь.
— Плевать мне на твою громаду! Иди сейчас до Сучка и купи мне две колоды карт!
3 дверей вийшов, бурчачи собі щось, сивий сторож.
— Чи дома вчитель? — спитав Роман.
— А он! — показав сторож на двері і пішов з школи.
— Кто там? — почувся з-за дверей голос.— Верно, опять кто-нибудь притырил мальчика! Ну й идиоты! Хоть не говори им, что еще рано!
Двері відчинились від штурханця ногою, і на порозі став молодий хлопець з закрученими вгору вусиками, без піджака й жилета, в самій сорочці, позакладавши руки в кишені в штани.
— Тебе чего? — спитав він, але, побачивши на Романі не мужицьку одежу, повернув інакше: — Вам чего нужно?
— Моє поштеніє! — сказав Роман, простягуючи руку.— Сивашов.
Учитель дав йому й свою руку і покликав у хату. В невеличкій світличці, з ліжком, столом і кількома стільцями, був нелад, порозкидувана одежа, недокурки з цигарок, на стіні гітара й рушниця, на столі стояв недопитий чай і пляшечка з написом: "Ром"; під столом спала собака. Учитель попрохав гостя сідати і надів піджак.
Роман сів, закинув ногу за ногу, витяг коробочку з цигарками, відчинив і простяг до вчителя:
— Не вгодно ли,— хорошоє разліченіе.
Учитель узяв цигарку, і вони закурили. Роман, ламаючи свою мову ще дужче перед "образованим чоловіком", почав виясняти, чого він прийшов. Вернувся з города, ну, а на селі "скучно", бо скрізь сама мужва і нема такого чоловіка, щоб із ним можна було про "образованi" речі розмовитися,— тільки й є, що вчитель та врядник, та ще писар... Дак от він і прийшов.
Учитель почав уже розуміти, кого він перед себе має,— спершу він подумав, що це щось інше. Сам учитель був з таких, як і Роман: через двокласову сільську школу потрапив до вчительської семінарії. Як довчився в ній, то його мали настановити за вчителя в його рідному селі, але він сам того не схотів, бо там з ним усі будуть запанібрата. Був з тих учителів, що, вилізши з "мужиків" у "пани", силкуються якомога дужче відрізнитися від мужика, сахаються, як нечистої сили, знатися з ним і виглядають собі якої багатої управителівни, чи дочки грошовитого глитая з мужиків, чи хоч удови якого полупанка, щоб, оженившися, покинути нелюбе й нудне вчителювання та й перейти зовсім на "панську лінію". Роман був перед ним уже занадто низький, бо вчитель нижче писаря, врядника та крамаря Сучка і не дивився. Тільки він іще не певний був, чи справді Роман мужик. От і прізвище його... Сивашов... Сивашов... Не чуть у нашому селі Сивашова... Але враз ізгадав:
— Та вы должно Пилипа Сиваша сын?
Роман трохи почервонів і почав виясняти, що хоч сьому й правда, але всі його на службі звали "Сивашов", бо як простий чоловік, то буде Сиваш, а як "образований", то — Сивашов.
Тепер учитель уже знав, що нема чого йому знатися з Романом,— це тільки пошкодить йому, принизить його перед його "панськими" знайомими. Надто він був сьогодні сердитий: учора звечора він мало не до світу гуляв у карти у батюшки і програв сім рублів. А в його саме не було тепер грошей, бо влітку на гроші скрутніше: взимку школярі (вони в його муштровані) раз у раз носять йому всякі ковбаси, сало, а то так і сахар навіть, то менше доводиться витрачати. А тепер усе з готовеньких грошей! Добре ж, як він сьогодні (має покликати всю компанію до себе) та одіграє, верне своє, а як же ні? Все це гнівало вчителя, і він сердито сказав Романові:
— Ну, мне теперь некогда... У меня дело есть...
Роман почервонів і встав ображений.
— Как завгодно...
Він простяг був знову руку, але тепер уже учитель не дав йому своєї. Зовсім збентежений, Роман швидше пішов з хати і чув, як слідком за їм учитель пробубонів:
— Всякий тебе хамлюга лезет знакомиться!
Поки вийшов Роман на вулицю, його збентеження минулося, і він тільки був страшенно лютий на вчителя за образу. "До кого ж би мені ще піти?" — думав він і побачив зараз же біля школи волость. Повернув до неї.
Тут уже йому пощастило, бо виявилось, що писар був його колишній товариш. Батько його ще хлопцем оддав до щколи аж у містечко, там він і вивчився на писарі. Цей сам добре вмів "по-образованому" і радий був Романові.
— Сідай, брат, сідай! У нас у волості нікого нема: старшина, староста і всяке начальство подалося снопи возить,— дак я сам тут і старшина, і староста, і все.
Роман сів біля столу, покритого зеленим, старим, скрізь чорнилом заляпаним сукном. Писар, Григорій Павлович Копаниця, був таких літ, як і Роман, але вже добре відпасся на волосному хлібі, і його заялозений піджачок був вузький на гладкі плечі. Він крутив свою руденьку борідку і залюбки розказував Романові, який йому великий клопіт у волості, що старшина дурний, він сам усе мусить робити, і за себе, і за старшину справлятися, а плата мала, а "так собі посторонній доход тоже не значительно большой". На домик так-сяк збився, а більше й ні з чого...
Тоді почав розказувати Роман, як він жив у городі — спершу в солдатах, а тоді на службі в палаті; тільки він уже не казав тепер, що був швейцаром, а говорив, що був "таким служащим, што, знаєш, над-зираєть за йзданієм".
Тоді збалакались за мужиків, і писар їх лаяв, що народ став неслухняний і все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов і не тямить, що, хоч такси й нема, ну а всякому звісно, що опріч годової плати, треба писареві і за кожну роботу — чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що — окремо заплатити... а мужик коли й скаже, що принесе мірку картоплі, то пришле тільки півмірки, і отак усе...
Гомоніли довгенько,, аж поки писар сказав:
— Ну, знаєш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обiдать! Пошаную тебе для нового знакомства!
Роман томy був дуже радий-. Вже виходячи, стріли на порозi врядника Івана Iллiча, трохи старішого за їх обох чоловiка, непоганого з себе, з пiдстриженою гострим клинцем .борідкою. Писар зазнайомив його з Романом та й теж покликав до себе обідати. Цей хоч і пообідав, та не мав зараз чого робити, то пішов.