29 квітня
Підходячи до Бонгу, побачив витягнуту на берег велику пірогу, зовсім схожу на ті, що їх будують у Білі-Білі. Вона належала жителям Гада-Гада. Побачивши мене, вони попросили посидіти з ними, і хоч бачили мене вперше, але всі знали моє ім'я дуже твердо. Між ними й жителями Мітебог я зустрів людей з дуже симпатичними обличчями. Вираз обличчя деяких молодих папуасів був настільки лагідний і м'який, що такі обличчя, поза кольором шкіри, вирізнялися б навіть між так званими цивілізованими расами.
Мої сусіди мають вигляд далеко суворіший, і поводження їх не таке ввічливе; взагалі вони становлять перехід між остров'янами й жителями гірських селищ. Прикрас у них більше, і зроблені вони далеко ретельніше; мабуть, їхній спосіб життя лишає їм більше вільного часу.
Поки в селищі готували для мене вечерю, я звернув увагу, як виробляли великий бамбуковий гребінь; єдиним знаряддям при цьому була звичайна черепашка. Не можна було не дивуватися терпінню й вправності працівника. Кілька хлопчаків і дівчаток, років восьми й дев'яти, зовсім голі, тягали сухе пальмове гілля, мабуть, на покрівлю.
Коли гості з островів Гада-Гада й Мітебог зібралися в дорогу, я помітив, що між подарунками селища Бонгу, які складалися з великої кількості таро, в кошиках були також порожня пляшка й три цвяхи – як великі коштовності. Отже, речі європейського походження можуть мандрувати далеко й давати, може, привід до неправильних міркувань, припущень тощо.
30 квітня
Після вельми щасливого полювання (мені пощастило забити шість великих птахів за одну годину) я подався до Гумбу, бажаючи спочити й напитися води кокосового горіха; дорогою я помітив кілька дерев з слідами вирізьблених фігур та орнаментів, мабуть, дуже давнього походження.
Прийшовши до Гумбу, я не знайшов жодної душі в цілому селищі, не трапилось навіть жодного собаки.
Улсон дуже зрадів моїй здобичі, запевняючи мене, що він часто почуває голод, але я не дуже здивувався цьому, бо й сам таки частенько почуваю, що недостатньо їм.
2 травня
Насіння кабачків, яке я подарував тубільцям, посіяне місяців два або три тому, дало перші плоди. Туй і Лялу прийшли ранком запросити мене прийти ввечері "попоїсти кабачки"; я був здивований, що вони запам'ятали цю назву, і побачив, що вона увійшла, в загальний ужиток.
Пішовши рано до Горенду, я застав Бонема з іншим тубільцем, який робив паруси до піроги. Виявилося, що Туй прийшов запросити мене, щоб я показав їм, як треба їсти кабачки, бо це перші, які їм випало бачити. Я розрізав кабачок і поклав у горщик з водою, де він незабаром зварився. Тубільці обступили мене, бажаючи подивитись, як я буду його їсти. Хоч я й не люблю кабачків, але вирішив показати, що їм апетитно, щоб і тубільці покуштували їх без упередження. Та нова страва здалася їм усе ж якоюсь особливою, і, нарешті, вони надумали їсти її з нашкрябаним кокосовим горіхом і в такому вигляді швидко знищили всі кабачки.
4 травня
Удари барума, які я чув увечері в Бонгу, тривали час від часу всю ніч. Десь опівдні прийшло кілька тубільців, запрошуючи йти з ними поїсти свиню та послухати їхніх співів. Не бажаючи порушувати добрих стосунків, я пішов з ними.
В селищі не було жодного чоловіка – самі жінки та діти; зате на майданчику в лісі мене зустріли довгим завиванням з усіх боків, після чого всі разом почали кликати мене присісти до них. Я вибрав місце трохи осторонь, щоб краще бачити все, що відбувається навколо. Чоловік з десять готувало їжу. Кілька інших згуртувалося в другому кутку групою, яка старанно жувала та проціджувала кеу, вплив якого вже позначався на багатьох обличчях; більшість сиділа, нічого не роблячи й жваво розмовляючи, причому я часто чув назву "Анут" і "тамо Анут". (Достеменно я не міг визначити, де живуть ці люди; мені відомо тільки, що десь за річкою, коло Марагу-мана, й становлять не одне, а багато селищ).' Про них мої сусіди оповідали, ніби вони хочуть наскочити на мою хатину, почувши, що в мене багато ножів, сокир та червоних "маль" і що нас тільки двоє: я та Улсон. Будучи певний, що це може статись не без згоди моїх знайомих з Бонгу та Гумбу, які не від того, щоб поділити з цими людьми здобич, я зважив за потрібне обернути все це на жарт і додав, що не мені буде погано, а тим, які прийдуть до Гарагасі, і потім перемінив розмову, спитавши, чи не піде хто зо мною до Енглам-мана. Мені відповіли, що Бонгу ворогує з Енглам-мана, і якщо вони підуть туди, то їх там заб'ють, але жителям Гумбу туди можна йти.
Коли страва була готова й розкладена порціями, один із тубільців побіг до селища, і ми незабаром почули удари барума. При цьому всі, що були на майданчику, почали ще дужче кричати, а інші взялися сурмити. Шум був заглушливий і давав тубільцям помітну насолоду.
На деяких вплив кеу вже добре позначився. Вони погано стояли на ногах, язик не слухався, а руки тремтіли. З нагоди бенкету голови й обличчя в тубільців розмальовані: в одних уся голова обмазана чорною, в других червоною фарбою; в третіх голова була червона з чорним пружком, у декого навпаки – чорна з червоним пружком; тільки в дідів ні обличчя, ні голови не були розмальовані. Взагалі, діди вживають тільки чорної фарби на волосся та обличчя і майже не носять ніяких прикрас на шиї.
6 травня
Увечері був у Горенду. Інго намалював мені в записній книжці фігури різних тварин та людей. Я дивувався твердості його руки й прямизні лінії; адже тубілець уперше побачив олівець. Я дізнався, між іншим, що ніс і вуха тубільці простромлюють або загостреною бамбуковою паличкою, або "дигланом" (колючкою) аяну. Світлі плями на руках та ногах чоловіків, на плечах і грудях жінок роблять не тільки невеличкими кусками запаленої деревної кори, але й розпеченим каменем.
Тільки сьогодні, тобто наприкінці восьмого місяця, я міг дізнатися про папуаські слова (діалектом Бонгу): батько, мати, син.
Я скористувався приходом чотирьох тубільців, щоб підняти шлюпку ще вище на берег, ніж вона була раніш; для цього треба було знести вниз грубу колоду й підкласти під кіль. Я та Улсон з великим зусиллям пронесли її кроків двадцять, а потім, донісши до берега, я сказав, що тепер її можна котити по піску, але тубільці, дуже здивовані нашою силою, хотіли показати й свою: всі четверо взялися за колоду і, кричачи та сопучи, майже бігом донесли її до шлюпки. Так роблять вони завжди, коли треба великого напруження: кидаються з криком і азартом, запалюючи одне одного вигуками, і, справді, встигають зробити те, що навряд чи могли б зробити, діючи мовчки та повагом.