Я сказав жартома, що, може, переїду жити в Білі-Білі. Ці слова підхоплено, і жителі острівця радісно (скоріше удаючи, ніж щиро) почали повторювати, що Маклай житиме в Білі-Білі, що люди Білі-Білі кращі, ніж люди Бонгу, тощо. Коли я зібрався виїжджати, пішов великий дощ, і я надумав лишитись ночувати в Білі-Білі, видимо, на велике задоволення жителів.
Лишити речі в шлюпці не можна було, через те я попросив показати мені місце, де б я міг перебути ніч. Мені запропонували хатину або каюту одної з витягнутих на берег великих пірог. Ці піроги варті уваги своєю будовою. Деякі з них бувають завдовжки приблизно десять або дванадцять метрів і видовбані з одного грубого стовбура; але для того, щоб пірогу не так легко заливало, до обох країв видовбаного стовбура "пришито" по довгій планці або й дві, одну на одній. З краю піроги та в планці зроблено отвори, через які проходить гнучкий, тонкий стовбур, який з'єднує планку з самою пірогою. Щілини й проміжок, який лишається в отворах, законопачують розбитою та вимоченою у воді деревиною. Ніс і корма кінчаються високою, іноді вигнутою дошкою з усяким різьбленням. На одному боці піроги вистає колода, приладнана до човна поперечками.
На поперечках колоди є платформа, на якій у більшості пірог Білі-Білі збудовано цілу хатину, метрів зо два завдовжки та метрів чотири або п'ять завширшки. Стіни її зроблено з розколотого бамбука, покрівлю з плетеного листя сагової пальми. Щогла поділяє хатину на дві частини, де обабіч є два довгі сидіння, на яких, лежачи, можуть уміститися двоє. Отже, рахуючи двох інших, що можуть спати на підлозі хатини, на ніч або на випадок негоди в приміщенні було місця не менше як на вісім чоловік. Верхня половина хатини мала розкладні стіни. Навіть покрівлю можна було розібрати за дуже короткий час. Загалом, усе в пірозі припасовано зручно, і ніде в цій хатині не бракувало місця. Коло самої щогли, на висоті сидіння, приладнано плоский ящик, заповнений землею, де в разі потреби можна безпечно розвести вогонь. Я побачив, що запропоноване мені приміщення дуже зручне, світліше й чистіше, ніж хатини, і мені одразу ж спало на думку скористуватися згодом такою великою пірогою, щоб відвідати селища вздовж берега.
Каїн, власник піроги, мій добрий приятель, приніс незабаром великий табір з гарячим саго та нашкрябаним кокосовим горіхом. Дощ, який вщух перед заходом сонця, уможливив мені обійти ще раз селище, причому в кутку одної хатини я знайшов крокодилячий череп; як мене запевняли, тут у морі багато крокодилів.
Потім я мав нагоду бачити, як виробляють горщики, якими славиться Білі-Білі на березі Нової Гвінеї. Не дивно, що Білі-Білі виготовляє їх таку силу, бо гончарують майже всі родини, і в кожній хатині під покрівлею стоять ряди готових і напівготових горщиків. Основна робота припадає на жінок; я простежив увесь процес, починаючи від замішування глини з дрібним піском геть аж до обпалювання готових горщиків.
Знаряддя, яке вживають для виготовлення горщиків, складається тільки з двох або трьох дощечок та двох круглих, трохи плискуватих з обох боків каменів. Спочатку плоскою паличкою роблять з глини верхній кружок горщика, який лишають сушитись на сонці. Коли він трохи потвердішає, до нього помалу приліплюють шматками окремі стінки, які потім вирівнюють. Правильної форми горщикові надають тим, що жінки, тримаючи його на колінах, просувають ліву руку з круглим або плоским каменем у горщик, підставляючи його до внутрішньої поверхні стінки, а правою рукою стукають дощечкою по відповідному місцю назовні. І отак вирівнюють поверхню та товщину горщика. Коли горщик готовий, його спочатку сушать на сонці, а потім обпалюють на хмизі й обкладають листям, тонким пруттям тощо. Поклавши горщики в кілька рядів один на один і обклавши всю купу дрібним легким хмизом, підпалюють багаття. Незабаром глина стає міцною, як камінь, і горщики готові.
Всі горщики приблизно одної форми, хоч різного розміру. Прикрас на них мало: іноді хіба ряд цяток навколо шийки або щось подібне до зірки замість кола; іноді ці прикраси бувають витиснуті нігтем.
Коли сонце заходило, я знову прогулявся навколо острівця. Я вже почував себе в Білі-Білі як дома і познайомився з багатьма стежками та закутками острівця. Як сказано вище, весь острів, окрім селища, вкритий лісом, де є кілька гарних старих дерев та мальовничі групи пальм. Самий край берега, який коло селища положистий і піщаний, тут стрімкий і складається з піднятого коралового вапняку; подекуди в ньому є глибокі печери, куди з шумом вливається вода.
Високі гори, відкрите море, гарні дерева навколо і навіть одноманітний заколисуючий гомін прибою так мені подобалися, що думка переселитись сюди, яку я жартома висловив був тубільцям, видалася мені досить доброю. Я навіть підшукав два кутки, де б я міг поставити свою хатину, й не знав, якому з них дати перевагу.
Одне тільки заважає: острівець малий, а людей багато – мабуть, буде тісно. Коли я пішов гуляти, мені подобалося, що ніхто з тубільців не побіг за мною дивитись, куди я йду; ніхто не спитав, куди й по що я простую. Всі поралися коло своєї роботи. Мої сусіди на суходолі далеко цікавіші чи, може, підозріливіші. Зате тут люди набагато говіркіші чи допитливіші. Місце проживання тубільців на невеликому острівці дуже вплинуло на характер їхніх робіт та на їхню вдачу. Не маючи достатньо місця на острівці для хліборобства, вони дістають усі головні харчі з берегових селищ, а самі живуть з ремесла: гончарують, виробляють дерев'яний посуд, будують піроги тощо.
Коли я повертався до селища, коло одної хатини хазяїн забажав дати мені дарунок і, схопивши якогось нещасного собаку за задні лапи; вдарив його з розмаху об дерево і, розбивши отак череп, поклав його коло моїх ніг. Він це зробив так швидко, що я не встиг його спинити. Не бажаючи образити його, я взяв подарунок, але попросив, щоб хазяїн сам приготував, цебто зварив або спік собаку. Коли мені подали цілий табір з шматками вареного собачого м'яса, я роздав тубільцям, які обступили мене, по шматку, лишивши велику порцію Каїнові, невелику Улсонові й маленьку собі. Перед тим як стало смеркатися, вся людність острівця, чоловіки й жінки, – всі були на місці. Була також сила дітей, багатьом з яких батьки хотіли дати ім'я Маклай, на що я, однак, не погодився.