Націловавшись, наговорившись, побожившись ще, що будуть щиро любитися до самої смерті, пішли по своїм місцям: копитан — до салдатів, а Оксана — по воду… йде — й землі під собою не чує… згадує усяке слово, яке-то їй копитан казав, як її любить, як ціловав, як пригортав до себе… та у сих думках зайшла аж геть-геть, зовсім на край села… "Ох, мені лихо! — аж крикнула Оксана, оглядівшись. — Куди ж я отсе йду? Та, бачиться, я ж по воду пішла… де ж мої відра? Що се зо мною сталося? Де криниця, а де я зопинилася? Чи я з ума зійшла, чи що?… Ох, моя годинонька!…" Аж закрилася рученьками, як згадала, що вона середу дня з копитаном стояла, і розговорювала, і обнімалася, та й стояла як укопана. "Що то добре, — дума собі, — що не серед вулиці, а у куточку, під тином, на вуглі, що ніхто там не побачить… там же я й відра покидала… буде мені, як хто знайде! Бач, корила Катрю, що учора з копитаном гралася, а тепер сама чого наробила? От так пак! Так він-бо розказовав, що він Катрі овсі не любить, що він її зайняв так, шутки ради, і що вже більш не буде її заньмати, бо любить мене одну… та як же кріпко любить! Як то божився, що, каже, усю ніч не спить, усе про мене дума… Що ж то увечері скаже? Може, домовиться, коли за рушниками присилати. Пожалуй, хоч сьогодні… То-то, як стану панею!.. аж дух захвачує від радості!… І матір одягну, як паню, і буду її ніжити й пестувати… покличу до себе своїх подруг, покажу їм, яке в мене добро буде: які юпки, шовкові спідниці, плахот вже не носитиму; сорочки будуть усе з іванівського полотна, скрізь повимережувані шовками…"
— Чи се не твої відра, Оксано? Я аж ген там знайшов; лежали порожні, і коромисло край них, — се обізвався до неї парубок Петро, йдучи зустріч їй.
Стоїть Оксана проти нього як дерев'яна і не второпа, що він їй каже. Та й як же уторопати? Вона тільки що була у своїх панських будинках, відчиняла свої скрині, показувала подругам своє добро, приміряла іванівські сорочечки, шовками повимережувані… а тут де узявсь Петро, де узялись відра, що треба, покинувши панство, та йти по воду!
Стоїть, мовчить… а далі схаменулася та таки й відбрехалася, кажучи: "Ось, бач, де вони! Спасибі тобі, що знайшов. Я се пішла по воду, так як напали ж на мене Трохимові собаки, так я як побігла від них, та й сама не тямила з ляку, куди забігла. А далі вже й собак нема, я схаменулася, та й шукаю відерець. Аж ось вони де!"
— Проводжу ж я тебе, Оксано! Однаково ж мені побіля криниці йти.
— Проведіть, спасибі вам. — От і пішли.
— А що, Оксано! — став казати Петро, поспішаючи за нею, шо мов ластівка летить і до землі від радощів не доторкається. — Чи вже ти хоч надумалася? Казала, що підеш за мене, то не мори мене; нехай я пришлю людей, поберімося вже собі.
Яково ж то було Оксані се вп'ять слухати? Вона тільки що слухала копитана, як він божився, заприсягався, що дуже-дуже любить і без неї вмре, так вже певно озьме її за себе; от як не видно — людей від себе пришле; а тут Петро з своїми старостами. Чи можна ж сьому статися? Ще вона не одуріла! Вона б усе розказала Петрові, щоб вже покинув об ній думати, що вона вже піде за копитана; усе б йому розказала, так-бо копитан не велів і самій матері ні слова казати. "Я, — каже, — сам опісля усе розкажу". От Оксана мовчала, мовчала, далі й каже: "Ви б вже покинули об сьому й думати".
— Ні, Оксано, не так я тебе полюбив, щоб викинув сюю думку. Подумай ще, Оксано, — сказав се Петро та й пішов своєю дорогою.
Тільки що Оксана з водою у двері — мати на неї і напалася: і де вона була, і чого так довго ходила, що вже удруге у піч дровець накладала, а її нема, що вже й діжа зійшла, і усе, усе їй вичитовала. Так не на таківську-бо напала! Попереду поставила потихеньку відра з водою, далі як кинеться до матері, як стане її приголублювати, приговорювати: "Не сердься ж, моя мамочко, рибочко, перепілочко, зозулечко! Прости ж мене! Як пішла по воду, а там подруженьки зострілися, та й почали мені сміятися, що я й білоручка, як ви мене, мамо, зовете, та й я пішла по воду, та не вмію відер нести, коромисло не так держу; зовсім обсміяли; а тут Трохимові собаки як нападуть на мене, а я як побіжу, як злякаюсь! Та вже, спасибі, Петро оборонив і відра позбирав, що я з ляку покидала, та проводив мене знов до криниці…"
Мати вже й забула, що й сердилась на неї. Вже й сама злякалася, почувши про собак, і стала кругом оглядати, чи не покусали де, чи не порвали де… "Випий, — каже, — доню, води трошки… або ляж на печі… або чи не хоч, онде молошна каша, учорашня, з'їж трошки, то й минеться… або піду я до Куцайки, нехай прийде та тобі переполох виллє… Та як же і тебе саму покинути?…" Бігає, мотається стара Векла по хаті і не зна, за що ухопитись; труситься, боїться, думаючи, от щоб дитина до вечора не вмерла від переляку… А дитина — як та ясочка: "Та ні, мамочко, ні, ріднісінька! Мені й нічого. Я й не перелякалась; мені ніколи так весело на душі не було, як теперечки. Я в тебе, мамо, щаслива дочка, що ти мене так жалуєш і ніжила мене змалу. Благослови мене, щоб я була щаслива, щоб… усе те збулося, чого ти мені хочеш; то я тебе не покину довіку, буду тебе покоїти, ніжити, чого душа забажа, усе тобі поставлятиму…" Та так, одна другу пестуючи, одна об другій жалкуючи, забули було й об обідові. І піч погасла, і діжа перейшла… Насилу опісля сяк-так справилися.
Не біжить наша Оксана нікуди з дому. Не милі їй і подруги, і пісеньки на ум не йдуть, і щебетати перестала. Ухопила рукав від сорочки, узяла голку, протягла нитку, та й забула узлика зав'язати, та сіла край віконця і давай би то шити. Знай виводить та виводить… і спіху нема; не схватиться, моя голубочка, що узлика нема, та й не догадається, стібаючи, бо знай у віконце погляда, чи високо сонечко? "Чого воно так тихенько котиться? — дума собі.— Коли б я здужала, я б його швидче приволокла аж геть туди до ліска. Що сьогодні такий довгий день?… І кінця йому не видно… Вербочко густенька! розпусти своє листячко Ще густіш, покрий нас, як з милим зійдемося під тобою розмовляти, щоб не побачив нас ніхто. Вже я увечері спитаюсь, як мій миленький копитанчик дума, коли має по мене старостів присилати?…" Та й почала думати, як вона вийде за нього, як стане панею, як у добрі та у розкоші житиме… та се то те, та се то те… От діждала і вечора… "Не жди мене, мамо! Я піду до Домахи та й посиджу там довгенько…" Та з сим словом — шасть із хати… двічі-тричі стрибнула… вже й під вербою!…